Герої оборони Херсону. Історія подвигу та смерті в нерівному бою захисників Бузкового парку

Шістнадцятий сектор на цвинтарі Геологів в Херсонській області темний і віддалений від решти поховань. Приблизно за кілометр по прямій знаходиться Чорнобаївський аеропорт. Уздовж основної дороги цвинтаря тягнеться довга вервечка могил, присипаних жовтим глиноземом. Деякі з них доглянуті й накриті поховальними вінками. Біля таких поховань стоять хрести з іменами та датами смерті: 24 лютого, 25 лютого, 26 лютого і далі до 3 березня. Поряд з однією могилою лише маленька квадратна табличка з іменем, датою народження та смерті. На кількох табличках дат поховань немає.

24 лютого о пʼятій ранку російські військові ракетами обстріляли Чорнобаївський аеропорт поблизу Херсона. 25 лютого поблизу Антонівського мосту між українськими збройними силами та російською армією відбувся бій. Росіяни прорвали українську оборону і пішли в обхід Херсона, у сторону Миколаєва. 28 лютого військові РФ окупували селище Зимівник, поблизу Чорнобаївки й звідти рушили до Шуменського району Херсона. 1 березня в цьому районі, у Бузковому парку російську бронетехніку зустріли херсонські тероборонці, більшість з яких полягли в бою.  Журналісти Суспільного поспілкувались з родичами загиблих бійців територіальної оборони, свідками подій у Бузковому парку, членами сил ТрО Херсона, які памʼятають перші дні російського вторгнення в місто та їхніми командирами. У цьому тексті вони  спробували відтворити події перших днів повномасштабного російського вторгнення на Херсонщину. А також зрозуміти, на які вчинки і військові, і цивільні українці були готові заради захисту рідного міста.

Фатальна помилка

Могила Костянтина Мальцева на цвинтарі накрита вінками. Це одне з небагатьох поховань на алеї, що виглядає доглянутим і прибраним. Поруч з ним поховані Олег Шорник, який загинув 1 березня в Бузковому парку одним з перших, миколаївець Володимир Цимбаленко, що загинув 25 лютого, Микола Сливкін з Білозерки та інші оборонці Херсонщини.

Костянтина Мальцева до лав територіальної оборони Херсона не взяли. 24 лютого вони з дружиною Вікторією прокинулися від вибухів, які долинали з боку Антонівського моста. Якийсь час подружжя не хотіло виїжджати з міста, але одного дня недалеко від їхнього будинку пролунав вибух. Тоді Вікторія злякалася за дітей і вирішила їхати у село Станіслав (40 км від Херсона) до родичів. Костянтин лишився в Херсоні.

— Ми жили на вулиці Нафтовиків, недалеко від Бузкового парку, — розповідає Вікторія. — Мій брат Сергій Хандусенко уже був в теробороні Херсона. А мого чоловіка він відмовив, бо Костя навіть в армії не служив. Коли я поїхала в Станіслав, чоловік тримав контакт з братом, ходив у розвідку. Він збудував барикаду на виїзді з вулиці Нафтовиків, тягав з нашого подвірʼя каменюки. Сам, один. Постійно казав, що йому потрібен автомат. Ми були такі наївні, думали, зможемо зупинити росіян коктейлями Молотова та автоматами. Вірили, що вийде голими грудьми кидатися на танки. Це була фатальна помилка.

1 березня Костянтин зателефонував Вікторії й сказав, що зі сторони Бузкового парку ідуть бої. Він був упевнений, що тероборона відібʼється. Потім, приблизно о 12:45 Вікторії зателефонувала Надія, дружина Сергія Хандусенка. Від ранку вона не могла додзвонитися до чоловіка.

— Надя ридала в трубку і казала дзвонити Кості. Коли набрала його номер, слухавку взяв охоронець з підприємства, що знаходиться поруч з парком. Він сказав, що на дорозі лежить чоловік, поруч велосипед, а за спиною рюкзак і автомат. Охоронець пояснив, що Костя летів на велосипеді, йому напереріз виїхав російський БТР і вистрелив. Думаю, Костя їхав подивитися, що відбувається в тому парку, побачив, що мого брата Сергія вбито, забрав чийсь автомат і вертався назад.

“Тут швидка уже не потрібна”

Сергій Хандусенко служив в Нацгвардії за контрактом майже 15 років. З 2014-го він їздив на ротації в АТО, мав статус учасника бойових дій. У 2019 році контракт Сергія закінчився і дружина Надія попросила його не продовжувати. Сергій залишився в рідному селі Станіславі, працював на тракторі. Але без служби не зміг. 14 січня 2022 року він підписав контракт з військовою частиною А7360 сил територіальної оборони Білозерщини й став штаб-сержантом 194 батальйону.

— 23 лютого у мене був день народження, — пригадує Надія. — Ми відсвяткували в родинному колі, а на ранок 24 лютого я прокинулася, тому що почула, як він почав збиратися. Я запитала, куди він. “Ти що, не чула? Війна почалася”, — відповів Сергій.

Надійшов дзвінок з частини й він поїхав. Повернувся наступного дня. Сказав, начальство наказало їм розійтися, спалити одяг, закопати документи та сховатися, куди хто хоче. Чоловік був дуже напружений. Переночував, а наступного ранку йому зателефонувала співслуживиця і повідомила, що військові збираються в Херсоні, що він має їхати в місто і дорогою забрати на машині інших побратимів. Так він і зробив. Коли Сергій дзвонив мені вже з Херсона, то казав, що роботи багато, що багато хлопців поприходило, їх треба навчати. Їм видали зброю, але не всі могли нею користуватися. Форми не було, броніки були не у всіх, патрони до зброї не підходили. Він казав, що все буде добре, що ми стримаємо росіян. Але непрямо готував мене до того, що може не повернутися.

1 березня Сергій востаннє зідзвонювався з Надією. Сказав, що буде зайнятий того дня і набере її пізніше. Приблизно об 11 ранку Надія сама почала дзвонити співслуживцям чоловіка. Їй повідомили, що частина людей була в парку, вони вийшли на звʼязок, але наразі переховуються, а що з рештою — невідомо.

Близько першої години Надія все ж додзвонилася на номер Сергія. Слухавку взяв невідомий чоловік, який розповів — так, у парку лежить Сергій Хандусенко, при ньому є паспорт, він мертвий, можливо, доведеться везти в морг, але якщо Надія хоче забрати тіло, мусить бути обережна, бо на Сергії висить граната.

— Далі він сказав, що кладе телефон і йде. Я просила забрати телефон з собою, викликати швидку, але він відповів, що вона уже не потрібна. Я обдзвонювала лікарні, морги, просила знайомих знайти чоловіка. Ніхто нічого сказати не міг.

Тероборона

25 лютого російські військові прорвали оборону Антонівського моста. Херсонським силам ТрО довелося відступити в Херсон. Наступного дня тероборонців зібрали в школі-інтернаті на вулиці Кулика. Там був організований штаб.

— До першого березня ми перебували в тій будівлі, десь три-чотири дні орієнтовно, — розповів Суспільному інший боєць херсонської тероборони, на імʼя Сергій. — Там було багато людей, але їх ніхто не тренував. Частина особового складу тоді вперше тримала зброю в руках. Укріплень ми не будували. А першого числа прийшов мій ротний і сказав, що позиція в цій школі засвічена, ми розділяємося на інші позиції й більше у школу не повернемося. Моя рота вирушила на блокпост на Бериславському шосе. Що сталося з іншими хлопцями, які поїхали в парк, я дізнався вже згодом.

Ще один боєць херсонської тероборони на імʼя Андрій розповів Суспільному, що після того, як він записався до ТрО 25 лютого, бійців посадили в автобуси та відправили до Антонівського моста. Але там вони пробули не довше як пів години. Стало відомо, що росіяни прорвали міст і йдуть в обхід Херсона на Миколаїв. Тероборонцям наказали розходитися. Андрій так і зробив, але 28 лютого зідзвонився з побратимами, які сказали, що ТрО збирається у школі-інтернаті на Кулика. Андрій прибув туди й дізнався, що ЗСУ розбили росіян на підступах до Миколаєва, тому вони рухаються назад на Херсон.

Першого березня людей розподіляли на позиції. Андрій мав рушати в Бузковий парк. Він був зарахований до роти прикриття. Тероборонців мали завезти до парку автобусами. Однак замість трьох автобусів приїхали лише два, тому рота прикриття в Бузковий парк так і не виїхала.

— Пізніше в школу зайшов командир мого підрозділу і сказав, щоб ми розходилися і ховали зброю. Що починається партизанська війна, — говорить Андрій.

Коли бій в Бузковому парку закінчився, частина тероборонців змогла вибратися на територію сусіднього нафтозаводу. За словами в інтервʼю УП одного з них — Станіслава Вазанова — там було тринадцять бійців. Командир їхнього підрозділу дав наказ зняти військову форму та вибиратися в сторону Білозерки, а звідти — на Миколаїв.

“Я вижив саме завдяки командиру підрозділу: через його знання місцевості ми тоді вийшли, — розповідав Вазанов. — У Білозерці залишалися пару днів. Потім командир підрозділу мені сказав: “Повертайся в Миколаїв, шукай херсонських”. А сам командир вирішив повернутися в Херсон. Казав, що там залишки батальйону. Плюс, гадаю, зіграв той фактор, що в нього родина у Чорнобаївці, яка вже була окупована”.

Станіслав Вазанов зазначав, що в автобусі в Бузковий парк їхали бійці 194 білозерського батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ. Того самого, до якого вступив 14 січня Сергій Хандусенко. З 2018 року 194 батальйон білозерської частини А7360 очолював майор Дмитро Кузьменко, родом з Чорнобаївки. У 2019-2020 роках він ніс службу в зоні ООС, а у лютому готував підрозділи тероборони Білозерки. 9 березня 2022 року майора Дмитра Кузьменка нагородили “За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”.

Дмитро Кузьменко протягом окупації Херсона кілька разів фігурував у російських новинах. Другого липня зʼявилося повідомлення, що він прийшов отримувати російський паспорт для себе та родини. Пʼятого липня пропагандисти опублікували новину, буцімто Кузьменко хоче доєднатися до лав російської армії.

— Я не знаю, чи правдиві ці новини. Судячи з того, як він розмовляв на відео, на нього могли натиснути, — говорить Сергій, один з бійців тероборони Херсона.

— Про Кузьменка говорять багато і різного, — каже Надія Хандусенко. — Одні співслуживці вважають, що він був зрадником. Але мені здається, він не міг віддавати накази самостійно, бо сам їх теж звідкись отримував. Кузьменко телефонував мені 4 березня. Розмова була російською мовою. Сказав, знає, що мій чоловік загинув, сказав прийняти співчуття. Потім запитав, чи є у мене його військовий квиток. Я сказала, що немає. Він сказав, що йому треба знати дату, коли Сергій був призваний. Я злякалася, нічого не сказала, поклала трубку і більше він мені не дзвонив.

У пресслужбі СБУ Суспільному повідомили, що стосовно Дмитра Кузьменка наразі триває досудове розслідування за ч.2 ст.111 ККУ (державна зрада), але не уточнили за яким саме епізодом.

Суспільному вдалося сконтактувати з Дмитром Кузьменком. Він підтвердив, що наразі проходить перевірку СБУ, як і те, що був разом зі своїм підрозділом у Бузковому парку, що їм вдалося відступити з частиною людей на нафтозавод, і що йому довелося лишитися в Херсоні. За його словами, відео на сайті російських пропагандистів зʼявилося після того, як його родині почало погрожувати російське ФСБ.

— Я ніколи колаборантом не був і паспорт російський ніколи не отримував, — говорить Дмитро Кузьменко. — Нормальні люди, якщо дивилися ті відео, бачили, що там отримання паспорту не було, тому що військовослужбовцям, тим паче командирам військових частин, ніхто ніколи російський паспорт не дасть. Я не виїжджав з Херсонщини з дня окупації, допомагав друзям і родині. Я залишався там до кінця. Зараз починають шукати крайніх в тому, що трапилося у Бузковому парку. Я сам лежав там разом з хлопцями. Ніхто з них не піднявся і не побіг з криком, що їм страшно. Як ви думаєте, хто віддавав накази, якщо я сам в тому парку з ними був? Ніхто не очікував того, що там насправді було. Нам дали одні дані, а ситуація була зовсім іншою. Ми стояли там до останнього, за наш Херсон.

Те, що командири підрозділів мали накази від комбрига підполковника Дмитра Іщенка, розповідав в інтервʼю УП й Станіслав Вазанов: “Наш командир підрозділу неодноразово просив комбрига Дмитра Іщенка вивести людей: або прийняти бій, або займати якісь позиції. Місто взагалі не було підготовлене до спротиву. Ми за 4 дні могли самі якісь позиції облаштувати, якісь їжаки поставити. Влада міста взагалі нічого не робила в цьому плані. Вранці 1 березня, за словами нашого командира підрозділу, надійшов наказ комбрига виїхати на позицію. Висунулися ми приблизно о 10-й ранку. Наш автобус віз десь 43 людини в район Бузкового парку. Інший автобус, здається, поїхав на Шуменський мікрорайон на кільце”.

Дмитро Іщенко очолював сили територіальної оборони Херсонщини ще з 2018 року. За його словами, до 24 лютого в його підпорядкуванні було близько 150 людей. Після наказу про мобілізацію їх стало більше.

— У мене було дві команди. По-перше, зібратися. І ми зібралися, — каже Іщенко Суспільному. — По-друге, вийти на Антонівський міст. Але звідти ми відійшли, бо нас почали крити авіацією. Ми вийшли у Наддніпрянське, але там не розміщувалися. Переїхали на вулицю Паровозну, де було замало місця для всіх. Тоді ми розмістилися в школі-інтернаті на Кулика. Звідти вже працювали над охороною громадського порядку, патрулювали місто. По можливості ми мали не пустити противника в Херсон.

— Ми вийшли назустріч противнику, — продовжує Іщенко. — Були нерівні сили. Понесли втрати і після цього роззосередилися містом.

— Ви знали, що у Бузковому парку будуть нерівні сили?

— Ні.

— Дані від розвідки не надходили?

— Ні.

— А як трапилося, що люди поїхали без розвідки?

— А яка розвідка? Моя розвідка працює в місті. Зовнішньої розвідки в мене не було.

— Ви знали, що в Бузковому парку бійців росіяни зустрічатимуть з бронетехнікою? Бо бійці говорили, що буде тільки піхота.

— Ми теж на це сподівалися.

— Як ви дізналися про те, що трапилося в Бузковому парку?

— З доповіді командира батальйону.

— Яке рішення ви тоді ухвалили?

— Відійти в Херсон.

Після того, як російські військові окупували місто, Дмитро Іщенко ще тривалий час залишався в Херсоні й виконував бойові задачі. У березні його нагородили “за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”. У травні 2022 року Іщенко отримав наказ виходити в Миколаїв. Під час перебування в окупованому Херсоні він не був затриманий росіянами.

Слідчі Херсонської обласної прокуратури отримали фактичний доступ до місця загибелі тероборонців лише у листопаді 2022 року, уже після звільнення міста. Як повідомили Суспільному у пресслужбі, прокуратурі вдалося провести судово-медичні експертизи тіл 24 загиблих у Бузковому парку. Наразі прокуратура розслідує справу за фактом порушення законів та звичаїв війни, поєднаного з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438К України).

Остаточну кількість загиблих тероборонців 1 березня слідство ще має встановити так само, як і обставини загибелі тероборонівців та причетних до цього. На запитання Суспільному про те, чи отримав хтось підозри у справі, у прокураторі відповіли, що не можуть поки це коментувати.

І Кузьменко, і Іщенко підтвердили Суспільному, що наразі триває розслідування ДБР, у якому вони обидвоє є свідками. Аби зʼясувати, чого саме стосується розслідування і як до нього долучені Кузьменко та Іщенко, Суспільне подало запит у ДБР і чекає на відповідь.

“Я іду захищати свій Херсон”

Про те, що трапилося в Бузковому парку 1 березня в Херсоні, дізналися швидко. По-перше, про бій говорили люди, які жили поруч. По-друге, у мережі зʼявилося відео з парку. На ньому було видно тіла, що лежали на землі. Під деревами стояли пляшки з коктейлями Молотова.

— 1 березня до мене в підвал мала прийти сусідка, бо з боку Чорнобаївки й Антонівського мосту постійно долинали вибухи, — розповідає місцева мешканка Галина, що живе біля Бузкового парку. — Але вона мені подзвонила і повідомила, що не може вийти, оскільки в парку почався бій. Ми бачили автобус, який привіз хлопців і лишив їх тут. Потім я чула, як вулицею рухався БТР. Він стріляв просто по деревах, де сиділи хлопці. Один з них щось кинув у БТР і в нього відвалилося крило. Потім почали долинати звуки автоматної черги. Я заховалася у підвал. Вийшла на вулицю, коли все стихло. Валялося багато гільз. Було багато тіл. Автобус, який привіз наших хлопців, був розтрощений. На тротуарі валявся один росіянин. Сусідка розповідала потім, що бачила, як його поранило, він ще повз по асфальту, а потім помер.

Галина розповідає, що 2 березня міська влада Херсона розпорядилася забрати тіла з парку. Тоді ж прийшов чоловік, який зняв перше відео того, що там відбувалося.

— Може, ви бачили, там жінка на фоні каже: “Там лежить мальчик без середини”. То це наш Льоша. Ми його впізнали, бо він був у своєму броніку. Так його мама дізналася, що він загинув у тому парку, — розповідає Марія Моренець, тітка Олексія Ронського. Олексій записався в тероборону 24 лютого через військкомат у селі Широка Балка. 28 лютого його з іншими чоловіками з села викликали в Херсон.

— Мати побачила Олексія вже в автобусі, спитала, куди він їде, — продовжує Марія. — Казав, що “вбивати рускіх”, щоб мама не плакала, якщо з ним щось трапиться. “Я іду захищати свій Херсон, щоб вам було добре жити, мамо”, — говорив Льоша. Тоді вона спілкувалася з ним востаннє.

3 березня до Бузкового парку приїхали працівники міського комунального підприємства, що займаються похованнями, та забрали тіла. У морг їх не повезли — поїхали одразу на цвинтар Геологів.

— Тоді я вийшла на чоловіка на імʼя Володя (ймовірно, це був колишній мер Херсона (до 2020 року) Володимир Миколаєнко, який з 18 квітня 2022 перебуває у російському полоні, наразі його доля невідома, — авт.), — розповідає Вікторія, дружина Костянтина Мальцева. — Він скинув мені фотографії чоловіка. Цей Володя також сказав, що Сергія поховали на цвинтарі Геологів, його відспівав місцевий священник. Потім священник під розписку передав моїй свекрусі Костін мобільний телефон.

Священнику Сергію Чудиновичу вранці 3 березня зателефонував колишній мер Херсона Володимир Миколаєнко. Він повідомив, що на цвинтарі ховатимуть бійців тероборони й попросив їх відспівати. Чудинович погодився.

— Поїхати туди було страшно, але не поїхати теж не можна, — розповідає отець Сергій. — Я заїхав до себе в церкву, яка на той момент виконувала функції гуманітарного штабу району. Залишив записку дружині, показав, де мене поховати, якщо щось трапиться, залишив розпорядження, як мають бути налагоджені процеси в штабі на випадок моєї відсутності, та поїхав в Бузковий парк. Побачив сліди битви, повалені дерева, підбиту броньовану машину. Далі рушив на цвинтар. Там я вперше побачив тіла загиблих. Їх привезли комунальники на катафалках, по 7-8 людей в одному катафалку без трун. Ми фотографували кожне тіло і присвоювали йому порядковий номер. Документи й особисті речі знаходилися у комунальників. Працівники кладовища вже вирили тоді траншеї на одному секторі. Я читав молитву, вони клали тіла і присипали їх землею. Деякі навіть тілами не можна було назвати — просто вузлики ряднини з рештками. Дехто був у брониках. Пам’ятаю, як дивився на них і думав, що щось відчую. Але нічого, лише пустка.

Після поховання Сергій Чудинович поїхав назад до церкви. Фото з тілами загиблих викладали в телеграм-чат. Туди ж додавали деяких родичів, які потім упізнавали таким чином рідних.

Згодом Сергій Чудинович виявив у своїй машині кілька документів загиблих, які забули комунальники. Коли до отця почали звертатися родичі, він під розписки віддавав їм особисті речі. Так Надія Хандусенко забрала паспорт і ключі від машини свого чоловіка Сергія. Зі священником контактувала і Марія Моренець стосовно свого загиблого племінника Олексія Ронського. Отець Сергій їй підтвердив, що Олексій був також похований на цвинтарі Геологів.

— Моя особиста думка така — там на цвинтарі поховані не лише тероборонці з Бузкового парку, — говорить отець Сергій. — Я думаю, комунальники звозили туди тіла всіх, хто загинув під час вторгнення росіян на Херсонщину. Скільки з них тероборонців, я не знаю. Я відспівав усіх.

Частина людей, що були поховані на цвинтарі Геологів, обороняла Антонівський міст, частина загинула у Бузковому парку. Тоді навесні тіла ховали під обстрілами у спільній траншеї.

Наприкінці березня тіла з цвинтаря ексгумували та доправили в місцевий морг. Родичів про це не повідомили. І Марія Моренець, і Вікторія Мальцева, і Надія Хандусенко дізналися про ексгумацію випадково. Надія каже, зателефонувала в морг, де їй сказали — хочете забрати тіло, то забирайте.

— Деякі тіла були такі, що там нічого не вдалося б опізнати, й ці люди досі рахуються, як безвісти зниклі, — розповідає Надія. — Я запитувала, чому перший раз їх ховали без пакетів? У Херсоні не було пакетів? Чому їх просто скручували в ряднини та закопували в землю? Мій чоловік був цілий. У заключенні написали причину смерті: кульове поранення голови. Не вказані ані калібр, ані зброя. Можливо, це міг бути й уламок, але уламків з голови не діставали. Я, звісно, вдячна людям, які прибрали загиблих з парку, вдячна священнику, який їх відспівав. Але вважаю, що можна було зробити інакше. Ну, може, це війна. Війна все спише.

Тих, кого вдалося ідентифікувати за документами, перепоховали в окремих могилах на тому ж цвинтарі. Там досі залишається 22 могили без опізнавальних знаків.

— Ми не могли забрати тіло нашого Льоші, бо село, де ми жили, опинилося в окупації, — говорить Марія Моренець. — Мені прислали тільки фото з моргу і попросили сказати, він чи ні. Я впізнала тільки бронежилет і татуювання. Його перепоховали на тому ж цвинтарі, тільки раніше він лежав без пакета, а тепер лежить у пакеті.

13 квітня Надія Хандусенко поїхала зі Станіслава в Херсон забирати тіло Сергія. Вона довго не могла знайти людину, яка погодиться привезти труну в рідне село чоловіка, оскільки воно вже, як і Херсон, перебувало під окупацією. Зрештою погодився місцевий староста. Дорогою з Херсона до Станіслава вони минули 12 російських блокпостів, потрапили під обстріл. Але зрештою того дня Сергія вдалося поховати.

— Про те, що батька більше немає, я сказала дітям ще того ж дня, як дізналася сама, — говорить Надія. — Як це було? Напевно, як ядерна бомба. Убиває зразу. Бо коли я вперше побачила фото загиблого Сергія, у мене підкосилися ноги. Я думала, це фотошоп, це зробили спеціально, його взяли в полон. Я не могла повірити, що він, з 15-річним військовим досвідом, пішов у бій на важку техніку без розвідки, з двома “Мухами” і автоматами.

Памʼять

Нині про те, що в Бузковому парку був бій, нагадує тільки меморіальний хрест, який встановила міська влада ще в березні. А також маленькі осередки з квітами, що приносили рідні загиблих, під дерева, де полягли їхні близькі.

Марія Моренець каже: аби довести, що її племінник Олексій Ронський дійсно загинув у Бузковому парку під час виконання бойового завдання, родина мусить іти в суд. Перед цим вони мають зібрати необхідні документи, але у військовій частині на їхні запити відповідають, що всі документи були знищені.

— З нашого села разом з Льошею в тому парку загинув ще Віталій Грозінський та Микола Сливкін. Тобто Льоша був не сам, — каже Марія. — Мама Льоші раз була на цвинтарі. Дзвонить мені, плаче, каже, що не знає, її Льоша там лежить, чи ні. Я їй сказала, що будемо знову викопувати, брати ДНК. Зараз вона в Херсоні, але з нею поки немає звʼязку. Надіємося, що Льоша лежить там. Будемо доводити, що він був в парку.

Вікторія Мальцева після похорону Костянтина щодня ходила в Бузковий парк класти квіти на місці його загибелі. Вона провела кілька місяців в окупації, а потім з дітьми виїхала в Київську область. З Костянтином вони прожили тринадцять років.

— Я знаю, що мій чоловік ніде не був записаний, що по факту він був цивільним, — говорить Вікторія. — Тому я ні на які пільги не претендую. Але я хочу, щоб на цвинтарі, де він лежить стояли українські прапори. Хочу, щоб вулиця, де ми жили була названа його прізвищем. Хочу, щоб його діти знали, щоб усі знали, що він не стояв осторонь.

Надія Хандусенко перебувала з дітьми в окупованому Станіславі до 5 вересня. Коли селом почали поширюватися чутки, що росіяни будуть забирати в батьків дітей, які не ходять до російської школи, вони виїхали через Василівку у Запоріжжя, а згодом до Києва. До школи діти пішли вже в столиці. Надія працює тепер в цій же школі двірничкою. 24 листопада 2022 року мало б виповнитися 16 років її подружнього життя з Сергієм.

Нині Надія намагається відновити документи чоловіка, які доводять що він дійсно належав до військової частини А7360 сил територіальної оборони Білозерщини. На її запити у військовій частині відповідають, що документи були знищені, а тому підтверджень надати не можуть. Надія переконана, це не так, адже її чоловік записався до лав ТрО ще у січні, а тому хоч якісь папери мали зберегтися. Вона продовжує шукати інших жінок, чиї чоловіки загинули в Бузковому парку, аби колективно доводити, що загинули вони, виконуючи наказ.

— Я хочу, аби мого чоловіка визнали Героєм України, — говорить Надія. — Щоб ніхто не казав, що хлопці загралися і тому пішли в парк. Вони не просто так туди пішли. Вони виконували наказ. Моя ціль, аби це не забулося. Нехай памʼятають усіх.

Авторка: Анастасія Іванців; Суспільне

Tweet