Напавши на Україну, Путін зруйнував світову систему ядерної безпеки, тепер всі захочуть атомну бомбу
Дії Росії ведуть до відновлення гонки ядерних озброєнь, збільшення кількості країн, що володіють ядерною зброєю, та зростання популярності доктрини попереджувального ядерного удару. Про це пише видання “Важливі історії”
Великий урівнювач
Відому фразу “Бог створив людей, а полковник Кольт зробив їх рівними” нерідко повторюють, маючи на увазі не знаменитий револьвер, а ядерну зброю. І те, й інше називають the great equalizer («великий урівнювач»). Володіння ядерною зброєю дозволяє нівелювати перевагу противника в конвенційних збройних силах, подібно до того, як кольт 45-го калібру дозволив слабким успішно протистояти сильним: перемагав не той, хто фізично сильніший, а той, хто встигав вистрілити першим.
Але ядерна зброя, як і будь-яка інша, тільки в руках жертви є засобом захисту, а в руках бандита — інструментом розбою. Розв’язавши війну проти України, Росія із гнітючою регулярністю загрожує Заходу застосуванням ядерної зброї, якщо той наважиться виступити на підтримку жертви агресії. Черговий такий демарш був зроблений нещодавно, коли Путін оголосив про розміщення російської ядерної зброї в Білорусі. Це, природно, утримує Захід від масованої військової допомоги Україні та участі своїх збройних сил у бойових діях. Нікому не хочеться підставити свої міста навіть під обмежений ядерний російський удар.
Справедливо й інше: якби в першій половині 1990-х років Росія, США та Великобританія не викрутили руки Україні та не змусили її передати ядерний арсенал Москві, Путін навряд чи зважився б на анексію Криму у 2014 році та на повномасштабну війну у 2022 році.
«Я відчуваю особисту відповідальність, тому що я змусив їх [Україну] відмовитись від своєї ядерної зброї. І ніхто… не вірить, що Росія провернула б цей трюк, якби Україна все ще мала зброю», — визнав колишній президент США Клінтон, один із авторів сумнозвісного Будапештського меморандуму , який зафіксував відмову України від ядерної зброї у відповідь на гарантії територіальної цілісності. з боку США, Великобританії та Росії. Гарантії, як відомо, виявились нікуди не придатними.
Загалом, якщо жертва агресії поступається агресору за звичайними збройними силами, але має ядерну зброю, то ризик вторгнення помітно знижується або взагалі дорівнює нулю. З цього випливає очевидний висновок: сусіди Росії, що гостро усвідомлюють загрозу, що виходить від неї, швидше рано, ніж пізно відчують потребу у власній ядерній зброї. Цьому сприяє нездатність Ради безпеки ООН припинити російську агресію проти України, а також невпевненість у тому, що США чи інші ядерні держави готові ризикнути своєю безпекою заради захисту жертви агресії. Ядерний кольт запобігатиме російському вторгненню набагато надійніше, ніж резолюції Радбезу, комюніке Групи семи або обурені голоси миролюбної міжнародної громадськості.
Криза системи нерозповсюдження
Поширення ядерної зброї, якщо воно почнеться, навряд чи буде обмежене Центральною та Східною Європою: приклад може бути заразливим. Воно, напевно, охопить зону Перської затоки, де Іран вже давно прагне ядерного статусу. «Якщо Іран отримає ядерну зброю, всі обмеження буде знято… Країни регіону зроблять все для забезпечення своєї безпеки», — попереджав у грудні минулого року міністр закордонних справ Саудівської Аравії.
При цьому вже давно ходять чутки про те, що Ер-Ріяд фінансував пакистанську ядерну програму і натомість отримав десяток-другий ядерних боєприпасів. За Саудівською Аравією можуть послідувати Єгипет та Туреччина. Інше вогнище цілком може виникнути в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де чимало країн побоюються китайської військово-політичної експансії. А досвід Пакистану, Індії та Північної Кореї показує, що далеко не найрозвиненіші в науково-технологічному відношенні держави можуть виготовити ядерну зброю — були б гроші та політична воля.
Іншими словами, війна в Україні запустила своєрідну ланцюгову реакцію. Один із її підсумків — руйнування режиму ядерного нерозповсюдження, заснованого на Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), до якого з моменту його підписання 1968 року приєдналися майже всі країни світу.
Державами, що мають ядерну зброю, вважаються ті, що створили і підірвали її до 1 січня 1967 року: СРСР (нині Росія), США, Великобританія, Франція та Китай.
Держави – учасники ДНЯЗ, які мають ядерну зброю, зобов’язуються:
- не передавати будь-кому цю зброю або контроль над нею;
- не допомагати і не заохочувати держави, які не мають ядерної зброї, до виробництва або придбання ядерної зброї, а також контролю за нею;
- прагнути до скорочення та знищення своїх ядерних запасів.
Держави – учасники ДНЯЗ, які не мають ядерної зброї, зобов’язуються:
- не виробляти, не приймати таку зброю та/або контроль над нею; і не приймати допомоги у її виробництві;
- поставити свої ядерні об’єкти під контроль Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), щоб не допустити перемикання ядерної енергії з мирного застосування на ядерну зброю.
Усі держави – учасниці ДНЯЗ мають право розвивати дослідження, виробництво та використання ядерної енергії у мирних цілях.
Кожен учасник ДНЯЗ має право вийти з нього, якщо вирішить, що пов’язані з його змістом виняткові обставини поставили під загрозу вищі інтереси його країни.
ДНЯЗ та створений ним міжнародно-правовий режим часто називають одним із наріжних каменів міжнародної безпеки. Це очевидне перебільшення. Запобігти розповсюдженню ядерної зброї він не в змозі: після його підписання ядерну зброю набули згадані вище Індія, Пакистан та Північна Корея, а також Ізраїль, хоча останній і не підтверджує свого ядерного статусу.
Приєднання до ДНЯЗ добровільне та свідчить лише про прийняте на національному рівні рішення не купувати та не створювати ядерну зброю. Причин для цього може бути дві: або відповідна держава не бачить у ній потреби, або не має технічної можливості. Можливий також вихід із Договору, який не тягне за собою жодних санкцій. По суті, ДНЯЗ не так правова, як політична конструкція, що обґрунтовує ядерну монополію п’яти держав.
Провокуючи сусідів обзавестися ядерною зброєю, Росія, зрозуміло, проти такого розвитку подій заперечує — адже поява ядерних кольтів у сусідніх держав унеможливить територіальну експансію. Тому московські дипломати та прокремлівські політологи на зарплаті переконують західних, насамперед американських, «партнерів» у тому, що збереження режиму ядерного нерозповсюдження життєво необхідне для міжнародної безпеки.
Поки російські пропагандисти шантажують світ ядерною зброєю, російські дипломати розмірковують про небезпеку її розповсюдження.
Російський посол у Вашингтоні Анатолій Антонов, наприклад, розмірковуючи нещодавно про взаємодію зі США, писав : «Співпраця Росії та США з питань нерозповсюдження та контролю над озброєннями — не поступка і не реверанс на чиюсь адресу. Це безумовна потреба».
Така риторика адресована тим поки що впливовим колам на Заході, для яких збереження ДНЯЗ та в цілому домовленостей щодо контролю над ядерною зброєю видається важливішим, ніж ліквідація загрози, що виходить від Росії, зокрема ядерної. По суті, західних партнерів ставлять перед вибором: якщо ви хочете зберегти режим нерозповсюдження, припиніть допомагати Україні.
Така ж тактика застосовується щодо контролю над стратегічними ядерними озброєннями.
Криза контролю над стратегічними озброєннями
21 лютого Путін оголосив про «призупинення» участі Росії в Договорі про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаного 2010 року. «Навіть не знаю, як це назвати, це театр абсурду якийсь. Нам відомо, що Захід прямо причетний до спроб київського режиму завдати ударів по базах нашої стратегічної авіації, мотивував він. — А тепер вони ще хочуть оглядати наші оборонні об’єкти».
У Москві та Вашингтоні ДСНО часто називали найважливішим стабілізатором російсько-американських відносин. Договір, писав , наприклад, академік Олексій Арбатов «ефективно усунув можливість і тим самим стимули для масованого першого ядерного удару з будь-якого боку… Забезпечив високий рівень передбачуваності, транспарентності та робочої взаємодії у стратегічних відносинах двох держав».
Росія та США проводять скорочення:
- ядерних боєзарядів, що розгорнуті на стратегічних носіях, до 1550 одиниць;
- стратегічних носіїв – міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), балістичних ракет підводних човнів (БРПЛ) та важких бомбардувальників (ТБ) – до 700 одиниць.
Взаємні інспекції США та РФ на військові ядерні об’єкти одне одного для взаємного контролю над ядерними озброєннями.
Надання інформації (повідомлення):
- про місця базування МБР та БРПЛ;
- про кількість розгорнутих та нерозгорнутих носіїв;
- про великі стратегічні навчання за участю важких бомбардувальників;
- про ліквідацію підзвітних за договором систем або їх конверсії у неядерний чи непідзвітний статус.
Обмін телеметричною інформацією про пуски ракет.
Такі високі оцінки, здається, завищені. Але цей договір справді важливий, причому насамперед саме для Росії. Її стратегічний арсенал старіє. Для міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) “Тополь”, “Тополь М”, Р-36М (“Сатана”), на яких знаходиться близько 500 боєголовок, кілька разів продовжувалися гарантійні терміни експлуатації. У результаті ніхто точно не знає, чи злетять ці ракети.
Повною мірою компенсувати скорочення носіїв, що знімаються з озброєння, розгортанням нових неможливо доти, доки не буде поставлено на бойове чергування МБР «Сармат», яка має стати заміною «Сатані». Однак її взяття на озброєння постійно відкладається. Перше її успішне льотне випробування було проведено у квітні минулого року. Друге провели за день до послання Путіна 21 лютого 2023 року, але воно виявилося невдалим. А щоб поставити ракету на озброєння, потрібно щонайменше 10, а то й 15 успішних випробувань.
«Призупинивши» участь Росії в договорі СНО і, відповідно, знявши обмеження на американські стратегічні системи, Кремль поставив країну в ідіотське та небезпечне становище: російський стратегічний потенціал, на відміну від американського, скорочується за старістю, тоді як у Вашингтона повністю розв’язані руки для нарощування своїх ядерних засобів.
“Підрахунки фахівців показують, – писав академік Арбатов, – що крах ДСНО дозволить США за бажання за кілька років з мінімальними витратами подвоїти і навіть потроїти чисельність своїх стратегічних ядерних боєзарядів, а потім вести намічене всеосяжне оновлення ядерних сил при повній свободі рук”.
Справді, у США розробляються набагато досконаліші ракети та бомбардувальник В-21. Сумнівів у тому, що програми їх створення будуть виконані, немає. Єдиним інструментом, що потенційно здатним обмежити розгортання нових американських стратегічних озброєнь, міг би стати новий ДСНО, який замінить нинішній. Але Москва перекреслила можливість розробки.
Однак у Путіна своя антиукраїнська логіка. У США залишилися політики та університетська професура лівого спрямування, які вважають, що контроль над озброєннями, особливо ядерними, важливіший за забезпечення перемоги України. По суті, саме до них звертався заступник міністра закордонних справ РФ Рябков, пояснюючи «призупинення» ДСНО курсом США «на безоглядну ескалацію конфлікту в Україні, проведення тотальної і дедалі витонченішої за своїми формами гібридної війни проти Росії». Якою мірою цей варіант ядерного шантажу виявиться вдалим, поки не ясно. Однак, швидше за все, реалістично мисляча частина американського військового та політичного істеблішменту розуміє, що чим більше зброї, звичайної та ядерної, буде у США, тим надійніше буде стримування Росії.
Хто встигне вистрілити першим
З кінця 1960-х років, коли між СРСР та США склався ядерний паритет, стратегічна стабільність була заснована на взаємному гарантованому знищенні. Передбачалося, що навіть найбільш обмежене застосування ядерної зброї з високою ймовірністю перейде в необмежений обмін ударами між СРСР і США, причому ні та ні інша сторона не зможе позбавити противника здатності завдати удару у відповідь, що завдає неприйнятної шкоди.
При цьому і в США, і в СРСР розроблялися плани обмеженої ядерної війни у Європі. «Не виключалося, що через очевидність непередбачуваних загроз війна завершиться на стадії обмеженого застосування ядерної зброї. Але вірогіднішою вважалася інша перспектива: перехід сторін до необмеженого застосування всіх засобів збройної боротьби, насамперед стратегічної ядерної зброї», —йдеться в офіційній історії радянської військової стратегії.
США у 1980-ті прийняли стратегічну концепцію «удару за іншими ешелонами» (follow-on forces attack). Планувалося масованим застосуванням ядерної та неядерної зброї відсікти ударні угруповання радянських військ, що наступають у Європі, від сил другого стратегічного ешелону і потім знищити. Але у Вашингтоні, як і в Москві, не було жодної впевненості, що ядерна війна в Європі залишиться обмеженою. По суті, це і запобігло переростанню холодної війни в гарячу.
Наразі можливість застосування ядерної зброї першими декларується у військових доктринах і Росії, і США. У Москві цю зброю розглядають як «великий урівнювач», здатний компенсувати перевагу Заходу у звичайних озброєннях, засіб стримування НАТО та окремих його членів від втручання у війну в Україні. Але щоб така стратегія була ефективною, необхідно переконати протилежний бік у тому, що Росія може й готова використати ядерну зброю, коли вважатиме це за потрібне. Іншими словами, вона повинна постійно балансувати на межі ядерної війни, ставлячи супротивника перед важким вибором: або капітулювати, або запустити механізм ескалації аж до ядерної війни.
Але все має зворотний бік. Чим переконливіша ядерна загроза з боку Росії, тим гострішим для США стає екзистенційний вибір: капітуляція або завдання попереджувального удару по ключових центрах російського політичного та військового керівництва (на військовому жаргоні такий удар називають «обезглавлюючим») і виведення з ладу електронних систем і ліній комунікацій так званою електронною бомбою – ядерним боєприпасом, у якому значна частина енергії вибуху виділяється у вигляді потужних електромагнітних імпульсів. Зрозуміло, ніхто не може гарантувати, що попереджувальний удар запобігатиме російському ядерному нападу на Україну чи країни НАТО. Але тільки-но американська розвідка розкриє підготовку російських збройних сил до ядерної війни, іншого виходу в США може не виявитися.
Автор: ЮРИЙ ФЕДОРОВ
