Окупація Макарова. Недооцінена жорстокість російських вбивць
Макарівський район, що на Київщині, був під окупацією 34 дні — з 27 лютого по 1 квітня. Там проходила лінія фронту. За цей час збройні сили РФ окупували території та вбили понад двісті людей.
Журналісти МІПЛ приїхали в Макарів та кілька найближчих сіл. Наше завдання тут — дослідити, які випадки звірств російських військових, що підпадають під визначення воєнних злочинів, залишились поза увагою медіа. І чи не залишилися вони поза увагою правоохоронних органів. Так само ми хочемо зрозуміти тутешній масштаб злочинів росіян, виявити спільне і різне із тими звірствами, які вони скоїли в інших містах і селищах Київщини.
Починаємо з Макарівської селищної ради. Біля ґанку — невелика делегація іноземців. Через дорогу — напівзруйноване приміщення клубу.
— Я дуже радий, що мені випала така можливість заявити про Макарів вчергове. Бо медійно ми програємо нашим сусідам. Про Ірпінь, Бучу, Гостомель та навіть про Бородянку, яка зовсім поруч із нами, чули всі, разом із тим про Макарів говорять дуже мало, — каже при зустрічі Вадим Токар, селищний голова Макарова.
Робить паузу і додає:
— Звісно, в цих містах коїлися жахливі речі, про які треба кричати. Але ми також зазнали надзвичайно великих руйнувань і втрат. Я вам назву цифри, і ви зрозумієте, про що я.
Після деокупації на Макарівщині знайшли 132 тіла вбитих людей, які не були захоронені. Вони лежали біля хат чи посеред вулиць. Більшість — це люди, які намагалися виїхати з-під окупації, врятувати себе та свої родини.
Згодом перейшли до ексгумації тіл — тих, які родичі, сусіди чи знайомі поховали під час окупації або активних бойових дій. Ховали в садочках, на городах. Загалом у громаді вже перетнули межу в 200 знайдених тіл цивільних. Багато з них були вбиті пострілом у голову і з зав’язаними за спиною руками або мали сліди катувань. Нещодавно знайшли два тіла, в яких вирвані нігті, — говорить Токар.
Макарів не був окупований повністю, але частина містечка була під контролем росіян. Саме там вони вбили десятки людей. Кожне з цих вбивств — тема окремого репортажу.
Вулиця з трояндами
Типова вулиця в Макарові. Приватний сектор. По обидва боки — одноповерхові та двоповерхові будинки. Ще кілька місяців тому тут орудували російські військові. На одному з подвірʼїв, де пишно розквітли троянди, разом із двоюрідною сестрою порається Олег. Каже, що в його будинку росіяни розбили все. Машину підірвали гранатою — згоріла вщент. Посеред городу та перед воротами вирили окоп. У дворі стояла їхня військова техніка.
— Коли техніка йшла, ми інформували про її пересування. Знімали на телефон і все передавали, куди треба. Кілька діб воно рухалося — тисячі одиниць техніки. Коли хоп, затихло. Ми думаємо: ну, все, нам тут буде [кінець], — розповідає Олег.
Коли ж росіяни дісталися його вулиці, що нині ховає наслідки жахіть за цвітом троянд, вони відчули свою тимчасову владу тут та почали вчиняти справжні звірства.
— У нас тут, на нашому кутку, вісім людей загинуло. Одну жінку зарізали. Іншого чоловіка вбили, бо він заступився за свою дружину, яку хотіли згвалтувати. Ще одна сім’я загинула (троє людей), коли виїжджали по «зеленому коридору». Ось такий дали «зелений коридор»… А ще один чоловік обгорілий лежав ось тут (показує рукою на ріг вулиці, — МІПЛ). Вони не давали його поховати, — говорить Олег. — Це навіть не нелюди, нема слова, як їх назвати.
Йдемо далі вулицею. Бачимо гарний будинок з колонами.
— Там жінка загинула, — кажуть сусіди.
Олена (ім’я змінено з міркувань безпеки), яка пережила всю окупацію на цій вулиці, пригадує першу зустріч із росіянами:
— Їх було двоє, вони увірвалися в наш дім із автоматами. Один сказав, що він — чеченець, другий мовчав, але було видно, що він — бурят. Поклали нас на підлогу, ми повитягали телефони. Вони їх порозбивали прикладами автоматів. У чеченця було обличчя наркомана. Кричали, як різані. Я розуміла, що їм треба щось дати, бо інакше вони нас розстріляють, — пригадує жінка.
Розповідає, що в її батька була рушниця, бо він колись давно займався полюванням. Один із двох росіян повів її під прицілом на другий поверх будинку, аби вона віддала зброю. Забравши рушницю та набої до неї, росіяни пішли, а от телефон Олени, в якому було багато інформації, забрати забули.
Разом з родиною Олени на вулиці залишалася 37-річна сусідка Тетяна. Якось вона прийшла до Олени і розповіла, що бачила сон, ніби вона літає на хмаринці і почувається надзвичайно легко. Цю розмову Олена запам’ятала дуже добре. Вона вмовляла Тетяну виїхати, бо та мала машину. Сусідка їхати не хотіла. За деякий час таки здалася — пішла вішати білі хустки на автомобіль і готуватися до виїзду. Це був останній раз, коли Олена бачила Тетяну.
Невдовзі до будинку Олени знову увірвався чеченець. Він, каже жінка, поводився максимально неадекватно, наче був під наркотою. Кричав, падав на землю, казав, що в нього влучив снайпер. А потім випустив автоматну чергу по сусідському будинку і сказав, що бачив мертвою Тетяну.
Згодом до неї прибігла ще одна жінка. Вона розповіла, що росіяни намагалися згвалтувати її сусідку, але за дружину заступився чоловік. Його сильно поранили, а згодом він помер.
Історію загибелі Тетяни Олена дізналася від одного з російських військових, який заявив, що це він убив жінку, перерізавши їй горло, тіло загорнув у ковдру, а потім поховав. Чоловікові на вид було трохи більше за 40 років.
Згодом, каже Олена, рідні Тетяни провели ексгумацію її тіла та впізнали жінку.
Місцеві кажуть, що в Макарові стояли військові з Улан-Уде та Іркутська. Позивний їхнього командира — «Сирена».
Жахливі речі коїлися не лише в Макарові, а й у селах неподалік.
— Мою колегу, старосту села Мотижин, закатували і по-звірячому вбили разом зі всією своєю сім’єю — чоловіком та сином, — каже Вадим Токар, селищний голова Макарова. — Мені важко говорити про це, бо мені болить, я не можу нормально підібрати слів.
Вона залишалася під окупацією. Займалася евакуацією людей із села, приймала гуманітарні вантажі, але разом із цим постійно співпрацювала зі Збройними силами, за що поплатилася власним життям та життям своєї родини.
Нічого живого
Аби зрозуміти, що відбувалося в часи окупації поблизу Макарова, їдемо спочатку в Липівку. Це зо 5 км від центру громади.
Дорогою зустрічаємо саперів — працюють. Нещодавно в новинах говорили про трактор, який підірвався на міні. Тому ґрунтова дорога спричиняє певну напругу.
Нас зустрічає Мирослава. Вона доглядає великий приватний будинок і територію навколо нього. До вторгнення Росії власники будинку тримали тут з десяток видів тварин: баранів, кіз, курей і навіть павичів. Майже всіх їх убили.
— Вони зайшли і кажуть: «Ми там собачку вашого підстрелили, оскільки він на нас кинувся». Я приходила сюди раз на кілька днів — потрібно було годувати тварин. А вони при мені, не соромлячись, вивозили з приміщень дорогі речі, викрали електромобіль, — розповідає Мирослава.
Тварин, каже вона, росіяни вбивали у вольєрах, ніби не хотіли залишити по собі нічого живого.
Серед окупантів були військові слов’янської зовнішності, а також схожі на бурятів і чеченців.
* МІПЛ фіксує цей факт, оскільки це важливо для подальшої ідентифікації воєнних злочинців
На прибудинкову територію загнали більше десятка одиниць техніки з літерою «V». Розбили будинок — снаряд прилетів у кухню, звідки за 15 секунд до вибуху вийшли родичі власниці, які там перебували.
Місцеві, за словами Мирослави, неохоче залишали свої домівки. Каже, що лише на її вулиці в Липівці було до ста людей. Багато приїхали з Києва на свої дачі ховатися від війни, а потрапили в окупацію.
— У нас одну людину вбили. Вона в мене в городах жила, кажуть, щось знімала. Його поранили в живіт. Він трохи пожив і помер. Росіяни довго не давали поховати, — говорить Мирослава.
Одного дня до неї увірвалися 12 російських військових із автоматами. Зазирали в кожну шухляду — шукали телефони, ноутбуки. Потім вигнали на вулицю.
— Наш сусід почав огризатися. І один із росіян каже: «Скоро кадирівці прийдуть, вони з вами не будуть так ввічливо говорити, — пригадує жінка.
Візити російських військових були регулярними. Приходили ледь не щодня — шукали телефони. Витягували людей із погребів, де вони ховалися від обстрілів.
З часом місцеві почали розмовляти з російськими солдатами — виходити на контакт. Навіть пропонували молодим хлопцям здатися. Ті були не проти, але, згадує Мирослава, боялися. Діалоги з ними вона запам’ятала добре. Пригадує деякі фрагменти:
— Вони дуже дивувалися, що тут залишилися місцеві. Один із них каже: «Чому ви не виїхали?»
— Куди нам виїжджати. Тут наші будинки, ми тут живемо. Чого ви сюди прийшли?
— Ми не на війну йшли, а на навчання.
— Деякі запитували, навіщо ми обрали Зеленського? Відповідали їм, що ми — народ, що ми — незалежна держава, маємо право. Це не те, що в Білорусі чи у вас в Росії — старі маразматики. Чого ви, молодь, не обираєте собі нормального молодого лідера? Вони, до речі, самі називали свого президента маразматиком. І я ніколи не чула, щоб вони казали, що прийшли воювати за нього. Більшість казали, що за дезертирство їх можуть посадити, а хтось казав, що прийшов за гроші. Ми перевели його зарплату в гривні, вийшло 10 тисяч гривень.
Тіла тих, хто погодився продати своє життя за 10 тисяч, каже Мирослава, після боїв навіть не забирали в Росію. Вона припускає, що в Липівці працював пересувний крематорій. Ночами проїжджала велика машина, а потім деякий час було чутно шум.
Крім того, росіяни ходили по хатах і питали, в кого є погріб. Мовляв, для поранених. Але навіщо пораненим погреби, місцеві не розуміли. Ймовірно, там росіяни хотіли складати трупи своїх побратимів.
Кількість померлих збільшувалась і через відсутність медикаментів. На території будинку, яку захопили росіяни, був запас ліків для тварин — знеболювальні, протизапальні. Росіяни вигребли все.
Поруч із Липівкою ще одне село Макарівської громади — Андріївка.
— Андріївка — це взагалі окрема розмова, — каже Вадим Токар. — Цей населений пункт надзвичайно сильно постраждав, як в плані руйнувань, так і в плані вбивств, катувань. Росіяни розстріляли двоюрідного брата старости Андріївки. Хоча він не був військовим, не перебував у лавах добровільного формування. Він просто був братом старости.
Рашисти зв’язали йому руки за спиною, натягнули шапку на обличчя і вбили пострілом в голову. А потім не давали місцевим мешканцям його поховати. Зараз ми виявляємо багато тіл у цій позі з зав’язаними руками чи слідами катувань
Я кажу багато, бо кожне життя для нас є великою цінністю, на відміну від росіян. Якби це був навіть один випадок, я все одно сказав би, що це багато. У мене немає логічних, адекватних пояснень, навіщо окупанти це робили».
«Маленький Маріуполь»
Їдемо центральною вулицею Андріївки. Через те, що село майже повністю зруйноване, його називають, «маленьким Маріуполем». По обидва боки вулиці — понівечені хати. Деінде сидять люди біля воріт, за якими замість будинків видніються цегляні стіни. 74 будинки в селі знесені під нуль. Ще майже 300 — сильно побиті. Болючіше за це — лише людські втрати.
— У нас 15 хлопців розстріляли. Когось — вдома, когось — на полі, когось — у погребі, когось — у сараї. Може, в телефонах щось знаходили, якісь фотографії. При чому, 15 — це тільки наших, — каже Анатолій Кибукевич, староста Андріївки.
Убитим чоловікам було від 21 до 54 років. Їх ховали в садках чи біля хат. Росіяни казали: «Якщо вийдете, то будете на їхньому місці».
— Катували конкретно. Вивертали руки, ноги, знущалися, як могли. Нелюди, — говорить староста.
В Андріївці, як і в Липівці, також були військові різної зовнішності — слов’янської, а також, ймовірно, буряти і кадирівці. Жили в погребах місцевих жителів. Штаб облаштували в школі, де у підвалі тримали заручників. За словами Кибукевича, туди здебільшого привозили людей з інших міст і селищ, а от місцевих, із Андріївки, тримали у гольф-клубі неподалік або возили з собою по позиціях. Це староста знає зі слів людей, яких викрадали росіяни.
— Ми знаходили документи навіть людей із Забуяння (ще одне село на Київщині, — МІПЛ). Тут могли бути і з Бородянки і звідки хочеш, — говорить Анатолій Кибукевич.
Йдемо до школи. У дворі — понівечений пам’ятник Герою Радянського Союзу.
Вхід у школу закритий плівкою — дверей немає. Натомість у підвал вхід вільний. Тут по кілька днів тримали людей із зав’язаними очима, руками та ногами, сюди ж російська армія зносила вкрадене.
Після деокупації в підвалі прибрали, але деякі німі свідчення тих подій лишилися. Наприклад, баклажка з водою.
Чи напис на дверях «Ахмат сила».
Моторошно. На шкільному подвір’ї — руїни там, де колись була їдальня. Далі — такі ж зруйновані дитячий садок і музей.
Говорячи про масштаби руйнувань, староста села не може підібрати слів:
— Люди вік працювали, заробляли, ліпили копійку до копійки, а залишилися на вулиці.
Відступаючи з Андріївки, разом із собою росіяни забирали чотирьох місцевих жителів. Двох із них обміняли, ще двоє залишаються в Курському СІЗО.
Один зі звільнених має важкі обмороження — йому ампутували пальці на ногах. Як розповідає староста, коли росіяни возили його з собою по лісах, то заливали йому у взуття воду. Температура на вулиці тоді опускалася до -8С. Навіщо було так жорстоко катувати цивільного — залишається великим питанням.
— Мій дуже добрий товариш, з яким ми воювали тут пліч-о-пліч, зник 14 березня. Пішов заносити ліки своїй родичці на тимчасово окупованій території тут, у Макарові. І сусіди нам розповіли, що його взяли в полон, — каже Вадим Токар, селищний голова Макарова. — Я знаю, що і з Липівки, і з Андріївки людей вивозили в Білорусь, а звідти — в Росію. Зокрема й жінок.
За тюремними законами
Пан Микола з Андріївки не хоче називати своє прізвище. Каже, що боїться нашкодити тим односельчанам, які залишаються в руках росіян.
1 березня його затримали. Каже, що то були буряти. Микола йшов вулицею годувати собаку, ад раптом до нього підскочили російські військові. Ударили прикладом, зав’язали руки і відвели в сусідський погріб. Там уже сидів один затриманий.
— Приїхав УАЗік, забрав нас і давай возити по лісах. Куди вони їдуть — туди і нас везуть, — розповідає Микола.
Локацію змінювали біля десяти разів. Де саме перебували, не знали, оскільки жодних ознак, аби визначити місцевість, не було. Та й очі здебільшого були зав’язані.
Спали в наметі. Ночами їх змушували роззуватися. Микола показує свою обморожену ногу. Також росіяни били по ногах прикладом.
— Там один хлопчина казав, що не буде роззуватися. А росіянин йому й відповідає: «То я тобі зараз ляшки прострелю», — розповідає Микола.
За вісім днів, які вони перебували в заручниках, в якості їжі їм дали лише кілька армійських галетів. Медичну допомогу не надавали. Перший огляд лікаря, за словами Микола, відбувся лише в Білорусі, куди їх вивезли. Там чоловік дізнався, що в нього стався інсульт.
— У мене руки постійно були зав’язані за спиною. Обидві перестали працювати. Потім одна запрацювала, а інша досі ні, — каже Микола.
Кілька днів разом із іншими полоненими він пробув у Білорусі. Там їх поселили так само в намети, але почали більш-менш нормально годувати. Всього, каже Микола, в Білорусі було понад сто ув’язнених українців.
Потім їх відправили в російський Курськ. Там, у місцевому СІЗО, тримають здебільшого або поранених цивільних, або військовополонених. Це підтверджують й інші звільнені заручники, яких опитували журналісти МІПЛ.
Жити в СІЗО потрібно було за тюремними правилами.
— Я приїхав побитий. У мене нога перебинтована, на обличчі синець від приклада. Один із тих, хто там уже сидів, каже: «Завтра приїде цивільний прокурор, буде опитувати. Не вздумай казати, що тебе побили. Бо потім вони до смерті заб’ють». Викликали мене. Прокурор питає: «Що з ногою?» Я кажу: «Та це на гражданці ще травму отримав». — «А з обличчям що?» — «Та з ліжка впав. Я ж не молодий на другий поверх лазити». Він засміявся. Також питали, чи хороша медицина. Ти маєш відповідати: «Так точно». «Вас тут б’ють?» — «Ніяк ні». — «Годують добре?» — «Так точно». Якби сказав, що б’ють, чи щось не так, то забили б», — говорить Микола.
У СІЗО, за словами чоловік, б’ють акуратніше, ніж деінде, аби не лишати синців. Часто б’ють по колінним чашечкам, так, що потім важко ходити. Не жаліють і людей з інвалідністю.
— У нас там дід був глухий, зі слуховим апаратом. У нього сіла батарейка, тому він майже нічого не чув. Коли його щось питали, він постійно перепитував. Їх це роздратувало і вони (росіяни, — МІПЛ) дуже сильно його побили. Принесли його в камеру, хотіли навіть «швидку» викликати. А потім сказали нам наглядати за ним, — розповідає Микола.
14 квітня його звільнили після 44 днів полону. Двоє інших жителів Андріївки та більше ста українців залишилися у Курському СІЗО.
— Мені зараз страшно дивитись у майбутнє, — говорить Вадим Токар. — Зима наближається, вже середина червня. У нас близько 3,5 тисяч сімей, які потребують негайного втручання держави, місцевої влади, волонтерів, різних фондів, аби мати можливість тим чи іншим чином відновити своє житло. Як ми переживемо зиму, мені важко сказати.
Разом із тим я розумію, що держава докладає максимальних зусиль, аби стримати агресію на сході і півдні України, і всі ресурси задіяні, аби наша оборона щоденно зміцнювалася, аби не пустити рашистів далі на територію нашої країни».
Автор: Артур Пріхно, Медійна ініціатива за права людини
Tweet
