Останній снайпер. Він вижив у Маріуполі, пройшов через полон і повернувся на фронт
Пролог
16 травня 2022 року, комбінат “Азовсталь”, Донецька область
“Я виходжу [в полон із території] зі своїми хлопцями і бачу: стоїть чувак лисий, у такій самій формі, як і ми, без скотча (розпізнавальних знаків у вигляді скотча. – Прим. ред.). Просто ну не на воротах, а була така дірка в стіні в “Азовсталі”. Він там стоїть і з кимось із тих, хто залишався, розмовляє. Я якось підходжу без задньої думки, п’ю водичку і дивлюся: а в нього пістолет Яригіна російський! І я дивлюся на нього, починаю прислухатися до того, як він говорить, і розумію, що він русак. І я думаю: так, я зараз беззбройний, а він зі зброєю, і в такій історії ми вперше (про те, як російські солдати здавалися в полон, читайте нижче – Прим. ред.).
Раніше було навпаки. І я прямо завтикав на його пістолет. А він так дивиться на мене: “Братику, дай води мені”. Даю йому води, він п’є, а я дивлюся на його пістолет далі. Він каже: “Що, цікаво? Він маленький такий, Яригіна”.
Дістає з кобури, пересмикує магазин, каже, візьми подивися. Я тримаю цей пістолет Яригіна в руці, думаю: “Що взагалі відбувається? Це взагалі життя чи, блядь, якийсь сон?”
А ми все цей пістолет роздивляємося, якимись словами перекидаємося, я бачу, що в нього автомат у пустельному камуфляжі (такий камуфляж не використовують на війні в Україні – Прим.ред.). Ну, я людина військова, і мені вся ця історія цікава, я цікавився їхніми різними підрозділами – усюди потрібно знати ворога. І я кажу, а ви з Сирії до нас приїхали? Відповідає, що так, були там минулого року. Я розглядаю далі і бачу, що в нього частина спорядження теж у пісок задута (має елементи пустельного камуфляжу – Прим. ред.). Я кажу: “Ви там із ССО (Сили спеціальних операцій) чи з ГРУ?” Він відповідає, що з ГРУ. Я, думаю, зрозумів. А ми перед тим просто так наваляли грушникам у Маріуполі…
І тут він каже: “Знаєш, що я тобі хочу сказати? Це була охуєнна пиздячка. Так, як тут, ми ще ніде не воювали!” Каже, з вами так охуенно було воювати, шкода, що все закінчилося, але нам дуже сподобалося. “Я 20 років в армії служу, чесно – це був вищий пілотаж. Тисну руку, удачі, сподіваюся, вас скоро поміняють, бувай””.
Від автора
Хлопець із позивним “Скромний” пройшов на російсько-українській війні шлях від рядового бійця до підполковника. Що важливо – без жодної зупинки на будь-яку військову академію, училище чи військовий факультет університету. Підполковнику “Скромному” 28 років.
Справжнє ім’я офіцера відоме автору, так само як його знає і ФСБ: Андрій “Скромний” провів рік у російському полоні після оборони “Азовсталі”. Своє фото він дозволив публікувати, але ім’я та прізвище попросив змінити.
Історія “Скромного” унікальна і водночас типова для “Азова”. У 2014-му, коли почалася війна, Андрію було 18 років, і до батальйону його не взяли: штатний розклад не дозволяв брати таких молодих і ненавчених. Наступного року, після закінчення технікуму харчових технологій, він надіслав анкету і його відібрали в “Азов” для тестування і проходження курсу молодого бійця (КМБ). І витримав його, що вдавалося далеко не всім.
Він став снайпером, брав участь в АТО на Донбасі, отримав звання офіцера. Брав участь у міських боях за Маріуполь, де був поранений. Трохи менше року провів у російському полоні – у сумнозвісній колонії в Оленівці, де було вбито щонайменше 53 українських військовослужбовців, і СІЗО-2 Таганрога. Був звільнений під час обміну і через кілька місяців знову повернувся на фронт.
Зараз він захищає Торецьк і розмірковує про те, що його перша військова спеціальність – снайпер – застаріла через революцію у використанні бойових дронів. У розмові з автором “Скромний”, який пережив поранення і полон, незмінно посміхається.
“Скромний” на заводі “Азовсталь”. Фото з особистого архіву “Скромного”
“Навпроти такий самий військовий, як і я”
лютий 2022 року, Маріуполь
Лютий ми зустріли на базі в Юр’ївці (село на березі Азовського моря під Маріуполем. – Прим. ред.). Нам десь 15 лютого сказали: “Пацани, буде війна!”. Ми якраз місяць проходили підготовку на полігоні, змінювали трохи тактику дій підрозділу. Поки була умовно позиційна війна – була одна тактика. Ми розуміли, що, коли почнеться вторгнення, потрібно буде працювати трохи по-іншому. Ми почитали літературу, подумали і дійшли такої історії, що найкращою тактикою буде робити все, як фіни перед Другою світовою війною, – те, що називається маневреною обороною. Це умовно, коли ви робите якісь засадні дії на шляху противника, а потім відходите.
Ми місяць провели на полігоні, відпрацювали тактику, а потім нам кажуть, що точно буде повномасштабка, подумайте, хлопці, про свої сім’ї. А я на той період перевіз свою дівчину до Маріуполя, винаймав квартиру і просто щодня їздив додому.
– Що сказали дівчині?
– Кажу, все, маленька, ось тобі квитки – їдь! У неї мама в Португалії живе. Пояснив, що буде війна, сказав, що повернеться, коли я скажу. Вона відразу: “Не хочу!” Пояснив, що таке “треба”. Зателефонував батькам, теж попередив, з’їхав із квартири, відіслав усі речі додому. Залишив тільки спорядження своє на базі. Ну і все.
24 лютого я в кімнаті для релоадингу (reloading – спорядження нарізних набоїв. – Прим. авт.) роблю собі боєприпаси. І чесно, тоді я напився енергетиків, три чи чотири банки випив, і я вже в таких думках, що все – з дня на день почнеться.
На базі була така чіл-зона, і в ній сидів медик із нашої групи Віталік, він із Львівської області був. Я йому кажу, що вже година ночі, я ляжу спати, але якщо почнеться якийсь кіпіш, то ти мене відразу буди.
О четвертій ранку Віталік приходить і каже: “Почалася війна”. Пішов я по кімнатах будити свою бойову групу, збирати всіх. Весь підрозділ встав – а в нас уже машини стояли, боєкомплект був завантажений туди. Рюкзаки зі спорядженням уже там були, броню, каски, все це вдягнули.
Нам усім кажуть, що будемо рухати в бік Маріуполя, обороняти Маріуполь. Штаб уже нам дає команду залишитися, поки вони будуть знищувати документи, усю цю різну історію творити з евакуацією людей із бази, потрібно зайняти периметр круговий. Ну, ми стали в кругову оборону.
Тоді ж таке неслося – якісь диверсійні групи, ракети. Я розставив свою групу, і ми кілька годин охороняли базу. Потім поїхали в Маріуполь, де зібралися всі командири спецпідрозділів.
І спочатку було розуміння використання нас як підрозділу для роботи в сірій зоні або в тилу противника. Поки решта “Азова” будувала оборону навколо міста, ми всі їздили в бік Бердянська, підривали вночі мости, щоб супротивник повільніше переміщався в бік Маріуполя. Ми три мости підірвали, у кілька перестрілок потрапили, вийшли з них переможцями. Знову-таки на іншій нашій базі в Урзуфі вже був на той момент противник. А ми повернулися до Маріуполя.
Чоловік іде зруйнованим Маріуполем, 10 березня 2022 року. Фото: Evgeniy Maloletka / AP Photo / Scanpix / LETA
-Росіян бачили живих, брали в полон?
– Брали. Брали вже під час Маріупольської кампанії, у самому місті.
– Що вони говорили в перші дні?
– Нічого. Типу нас відправили – ми приїхали. Є наказ, ми люди військові, ми ось приїхали. Тоді вони ще настільки промитими прям не були – ось цієї всієї історії про “бандерівці, нацисти, денацифікація, демілітаризація”. Але я відчував себе військовим, і в мене до всього цього ставлення не як у мам. Ну, знаєте, як мами з маленькими дітками настраждаються від усяких обстрілів у тилу ракетами, “Шахедами”, і в них прямо жага до знищення росіян – “у полон не брати”, тварюки, все таке.
У мене якраз є розуміння, що навпроти люди, одурманені пропагандою, і розуміння того, що там такий самий військовий, як і я. Просто він у такій ситуації опинився, що він уже не боєць (у полоні), він зі мною вже не на рівних.
У нас була історія одна, коли противник висадився на лівому березі (Маріуполь річкою Кальміус місцеві ділили на дві частини – лівий і правий берег. –Прим. авт. ) у дев’ятиповерхівках, і в нас було завдання штурмувати квартал. І ми там за п’ять хвилин дванадцять полонених взяли, просто в одному під’їзді їх швидко назбирали по поверхах. Вони навіть… Ну, ми одного супротивника вбили прямо перед входом у під’їзд, потім почали підніматися, вони начебто почули, і ніхто навіть опору не чинив, вони ось так із квартир, від дверей руки показували, кажуть: “Ми здаємося! У нас тут зброя лежить, ми виходимо без зброї, без спорядження!” Ми повірили, а в них і справді, ми перевірили, автомати чисті, вони навіть не стріляли жодного разу. Їх завели туди, вони дві доби просиділи, у вікна подивилися, як авіація рівняє місто, ну і все – ми більше не хочемо, кажуть. Усе – вони в полоні.
Російський танк у Маріуполі, 11 березня 2022 року. Фото: Evgeniy Maloletka / AP Photo / Scanpix / LETA
Ну і потім у процесі боїв за місто теж були танкісти не танкісти – коротше, батько і син із Московської області. Син радіо наслухався, що потрібні добровольці гуманітарні коридори для виходу цивільних охороняти. Ну і приїхали вони в “ДНР”, потрапили в Новоазовськ, там їх десь у військкоматі розподілили в 9-й полк морської піхоти, який базувався в “ДНР”, коротше, навпроти [нас] роками стояв – Широкине, Саханка, там усі ці місця. Їхній полк і кинули на штурм Маріуполя. Син дурник 21 рік, зовсім недоумкуватий, і батя такий самий. Каже, що куди я такого сина відпущу, я ось із ним і поїхав. Нормально все вийшло в них, вони потім разом із нами з “Азовсталі” в полон разом виходили. Ну, точніше, це вони з полону, а ми-то в полон.
Маріупольська кампанія така, формат повномасштабної війни, нас прасують з усього, ще й з повітря, і з моря, оточення глибоке – 120 кілометрів до наших найближчих сил. Ви розумієте, що історія патова, але все одно наказ є наказ, сподіваєтеся на краще і робите свою роботу.
Чесно, перші дні, хоча в мене вже був бойовий досвід, і, умовно кажучи, досвід непоганий, зокрема з роботою в сірій зоні, сім років на той період в армії вже служив, офіцер уже… Але мені просто стало зрозуміло, що все, що було до цього, – це не те що тренування якесь було, це розминка перед тренуванням. Умовно раніше формат роботи бойової групи був таким, що ти командир, у тебе, крім медика, сапера, водія, двох снайперських пар, ще й гвинтівка є, ти п’ятий снайпер у групі фактично.
Але формат бойових дій [у Маріуполі] – він такий міський, динамічний, швидкий, із купою обстрілів, із постійним переміщенням, постійно десь з’являється супротивник – у тебе просто немає можливості працювати ще й із гвинтівки, при всьому при цьому. Тобі необхідно займатися, думати, щоб усі твої пацани вижили, завдання всім поставити, керувати всією цією роботою потім.
Український військовослужбовець під час оборони Маріуполя, 12 березня 2022 року. Фото: Evgeniy Maloletka / AP Photo / Scanpix / LETA
І я спочатку зі [снайперською] гвинтівкою походив, а потім зрозумів, що я просто не виводжу цю історію, потрібно бути з автоматом і бути мозковим центром, десь прикрити, десь допомогти тощо. Ходив уже тільки з автоматом. Нормально.
Купа різних ситуацій була, просто на той момент вони мені здавалися настільки нереальними… Там перші контакти з противником у місті, коли ти до того сім років лежав на животі, за кілометр з’являвся якийсь пасажир, ти стріляєш – він кудись у траву падає чогось, ти його не бачиш більше, і забулося. А тут уже просто так, один навпроти одного. І тут потрібно було нормальні яйця мати і загалом підготовку, і реально завдяки тому, що у нас був найвищий рівень вогневої підготовки в полку на той період – у нас і групи розвідки, – ми винятково на стрілецьких боях розривали росіян зовсім. Просто якби можна було прибрати компоненту авіації та ударів артилерії з кораблів, я думаю, ми б їх розмотали б. Ну гаразд, не розмотали б, але протрималися б набагато більше, тут зрозуміло, що якщо ви в оточенні, то ви в оточенні. Але я думаю, що вивезли ми б побільше.
А так за рахунок того, що просто прилітав до нас КАБ (коригована авіаційна бомба) і мінусував одразу дуже багато людей, один раз була історія вже на “Азовсталі”, коли один приліт КАБа – і в нас 50-60 убитих, просто в одному підвалі. Це просто жах, коли вилітає по стільки людей з ладу одночасно. І ми ось так змагалися з росіянами чисто на яйцях, потім я отримав поранення.
Український військовослужбовець на тлі зруйнованого житлового будинку в Маріуполі, 12 березня 2022 року. Фото: Evgeniy Maloletka / AP Photo / Scanpix / LETA
“Таке я тільки в книжках читав, у Ернста Юнгера”
Госпіталь на території комбінату “Азовсталь”. Квітень – травень 2022 року
Був такий день, коли до мене підходить командир усієї снайперської групи і каже: “Хочеш відпочити?” А я вже такий після місяця нон-стопу. Кажу, що трішки хотілося б. Ну, він каже, давай деньок поспиш, помиєшся, виперешся – і завтра знову в бій.
Добре, окей, спасибі! Я прокинувся, поїв, помився і сиджу просто. Ми жили в приватному будинку начальника УБОЗ маріупольського. Він як виїжджав із міста, каже, мовляв, пацани, залишайтеся жити, придивіться туди-сюди, а я буду виїжджати і теж придивлятимусь, і ще вам, якщо можна, напишу, де там блокпости, що та як.
Ну от сиджу я в такому гарному будинку на терасі, вікна такі високі, панорамні, сонечко світить, а я просто п’ю чай. І чую по радіостанції, що в нас одна група в оточення потрапила. А ми в Маріуполі виконували завдання такої собі пожежної команди. Тобто якщо десь починається капець, ми їдемо туди, вирішуємо питання, повертаємося назад. Тобто такого, щоб ми були в усталеній обороні, такого не було. Ми безперервно гасили пожежі просто вкруговую по всьому місту, по периметру.
І ось наша одна група пішла на прорив лінії, рухалася там колона з піхотою, і вийшло так, що вони опинилися просто в епіцентрі всієї цієї історії. Вийшло, що всі були навколо них, а вони в хаті, і вийти можливості не було, оскільки навколо противника було надто багато, а їх було всього шестеро людей. Я кажу: “Пацани, збираємося!” – уся моя бойова група відпочивала зі мною. Завантажилися ми у дві машини, приїжджаємо, я кажу: все – залишаємо машини тут.
Денис Прокопенко під час шикування з особовим складом бригади “Азов”, 14 липня 2023 року. Фото: YeServatynska / Wikimedia (CC0)
– А де це було?.
– Над Маріупольським портом, біля 33-ї школи, приватний сектор. Рухаємося вулицею, вона Велика Азовська, здається. Рухаємося вулицею і чуємо звук танка. Підходимо до наших передових позицій, що відкотилися, питаю, що там? Кажуть, танк, піхота теж є, десь там бігає. І тут ми бачимо цікаву картинку: “Гради” противника накривають залпом цю техніку і піхоту, свою ж. А вони як працювали? Росіяни накривали квадрат реактивною артилерією, потім їхав танк і по обидва боки розбирав будинки, і слідом чистила все піхота. А тут він тупо накриває цю їхню піхоту.
І ми бачимо, що вони там пораються поки що з пораненими своїми, а танк стоїть заведений, працює нормально, все з ним добре. Я кажу, що, пацани, беремо “Матадор” і NLAW, такі імпортні протитанкові засоби у нас були, по штуці. Довбаємо, кажу, танк.
Російський військовий на тлі затонулого корабля в маріупольському вантажному порту, 29 квітня 2022 року. Фото: Сергій Ільницький / EPA
Ми до нього підходимо, відстрілюємо “Матадор”, відстрілюємо NLAW. Коротше, “Матадор” у гілки потрапив, а NLAW просто в лобову броню – і йому нічого. І він починає їхати, а в нас ніби з протитанкових засобів уже все (сміється). Танк проїхав уперед метрів, може, 50, перестріляв по будинках і відкотився назад.
Я кажу, хлопці, їдьте ще за протитанковими. І підемо потім, і вдаримо по танку, і просунемося до наших, підбираємо недобитків, що залишилися після “Граду”, і витягнемо пацанів.
Хлопці поїхали, я їх почекав хвилин 25, вони повернулися. Кажу їм, давайте цього разу я стану першим, а ви з протитанковими – слідом, якщо я побачу піхоту, скажу, а ви відстріляєте в танк – і петляємо! Ну добре, рухаємося в бік танка, чуємо, як він працює, – там така вулиця з поворотом таким легким. І тут він просто дає по газах і ось так просто вкочується на нас, уже з розгорнутим стволом. І – бам! Прямо в натовп, але не в людину, а між нами – коротше, в паркан прилетіло.
Я відчуваю та-ко-о-й удар у ногу… А танк зробив постріл і покотився назад. Я стою сильно контужений, на одній нозі, не падаю, чую, начебто, всі кричать, повертаюся і бачу, що кілька пацанів лежать із пораненнями, але несерйозними, і я такий думаю, що удар у ногу був, це ж, напевно, поранення? Воно не боліло, просто відчуття, що тобі хтось із ноги так добре дав у ногу. Я так опускаю очі, а в мене зі стегна просто вирвало шматок м’яса, і він від ноги відлетів. Просто тече кров із ноги, і висять м’язи…
Я такий думаю: “Як же це не вчасно!” Повертаюся до хлопців, заодно перевіряю, що на ногу я спиратися можу, а от згинати – ні. І кажу, мовляв, типи, давайте, підбирайте цих, котимося на вулицю назад, надаємо допомогу, йдемо вбивати цей танк і пробуємо ще раз дістати пацанів.
Коротше, мені надали допомогу, хлопці мої вбили танк, а та група сама з оточення вийшла. Ми всі зібралися, провели евакуацію трьохсотих на стабпункт іншого батальйону…
Це було 2 квітня 2022-го. Мені зробили укол знеболювального в одне плече, в інше – антибіотик і кажуть: ну, ми з твоєю ногою тут нічого не зробимо, потрібна евакуація вертольотом.
“Скромний” на полігоні в Донецькій області після обміну. Фото з особистого архіву “Скромного”
Я кажу, що якщо я вже тут нічого зробити не можу, то давайте, сенсу в мені тут немає. Ну все, ми всі поранені записані на евакуацію, чекаємо, ми все ще на правому березі, і тут уже трапляється так, що оточення в оточенні відбувається, два береги відрізані один від одного. І мені кажуть, що тепер тебе якось потрібно доправляти на “Азовсталь”, вночі ми тебе спустимо на машині до берега моря, там за тобою припливе човен гумовий моторний і відвезе тебе.
Мене вночі спускають туди, перекладають у цей човен гумовий, ми пливемо морем, хвилями, і в нас просто в морі глухне мотор, і ми так на цих хвилях, що я лежу, хитаюсь і думаю, блядь… І цей “водій човна” каже, що мотору прийшов кінець: ми без зв’язку, без весел, без нічого просто в морі дрейфуємо на хвилях. А перед цим противник кілька таких човнів заптурив протитанковими ракетними комплексами. І я бачу, що водієві цьому вже уявляється, як ми розлітаємося на шматки в цій воді й тонемо. Я кажу: “Старий, давай ти там щось посмикаєш, покрутиш-повернеш, може, щось і вийде?” Він хвилин десять позаймався і завів човен, ми допливли, і мене перевантажили в машину “Соболь”, щось на кшталт “Газелі”, і привозять на “Азовсталь” у госпіталь, на “Залізяку”, як його називали. Він у підвалі був, над підвалом була будова в три або чотири поверхи ще.
Я подивився на цей підвал, і ось досі реально був у мене полон не полон, якщо спитати, що я в житті бачив найстрашніше і найжахливіше, – це був той госпіталь. Просто таке я тільки в кіно бачив про Першу світову, може, в іще в книжках читав, у Ернста Юнгера.
Чоловік 200-300, як оселедці, один біля одного на ковдрах, на матрацах уздовж стін розкладені, хто без руки, хто без ноги, хто без обличчя, хто й без очей. Хтось стогне, хтось помер – коротше, просто жах.
Я ось так іду між цими рядами, дивлюся на це все, спираючись на автомат, а там у центрі залу була така начебто перев’язувальна, там стояли такі фанерні стільці потрійні, з піднімаючимися сидіннячками. Сідаю я туди, підходить хірург до мене, такий пропалений, із сигаретою в зубах: “Що там у тебе? Розмотуй!”
А в мене нога бандажем перемотана, я її розмотав, вона вже розпухла, надулася так – кажу, дивіться. А він: “Слухай сюди, тебе як звати? Так от, хлопче, зараз буде дуже боляче!” Я йому кажу, що, може, пігулку якусь дасте? Ні, відповідає, це тільки для тяжкопоранених. Я такий кажу: все, зрозумів. Одну штанину в мене було зрізано, я з другої дістав таку шапку флісову і так от її собі в рот засунув і кулаком підпер.
А він бере ножиці і починає [обрізати] всі ці “підвіски”, по периметру м’язи вже сухі, воно все за два дні на стабілізаційному пункті вже по краях відмирати почало, десь загноєння легеньке вже пішло… Каже, все це прибрати треба, щоб ногу по яйця не відрізати потім. І я так кричу в цю шапку, просто мрію про те, як я зараз хочу знепритомніти, бо це все було найболючішим, що траплялося в моєму житті.
Мирні жителі в центрі Маріуполя, 12 квітня 2022 року. Фото: Сергій Ільницький / EPA
Просто від тебе наживо відрізають ножицями шматки. А я кричу в цю шапку, намагаюся втратити свідомість, але, блядь, не можу просто… На мене всі ці хлопці, що лежать, уже дивляться, хто може. Думаю, так, Андрію, зберися, якось ти не дуже красиво поводишся для офіцера, думаю, що буду якось тихіше вже кричати.
Коротше, відрізав він там усе, зробив перев’язку, я там ледве не скінчився, сиджу такий, а він каже, що ти дивись, наші перев’язки будуть капець які – з болем!
Ну і гальмуюся я в цьому госпіталі на чотири тижні. І там просто починається дупа. Ну, ти типу лежиш, приносять людей, так от лежать вони біля тебе, ти прокидаєшся, їх уже в чорні пакети перевантажують, бо вони вже померли, поки ти спав. Усе смердить гноєм, сечею, брудом, війною – коротше, жах. Хавати немає нічого, вам на двох дають на день баночку сардин і пластикові стаканчики, в яких кашки трохи і ще попити там води. І ти на такому стресі вже не можеш нормально спати, бо постійно шум навколо, постійно хтось кричить, стогне, люди навколо вмирають, ти нормально не спиш, не їси – нічого просто не можеш.
Потім за тиждень вся ця будова над нами, вона просто нівелювалася, випарувалася, перетворилася на купу цегли. І прилітає ракета і завалює нам вхід, а ми починаємо горіти в середині. Коротше, входу немає, і в нас там п’ять лікарів і три сотні поранених у підвалі. Немає води, ми горимо, зв’язок не працює, перебило там щось, і не докричишся ні до кого.
Ці лікарі бігають, збирають сечу в пляшках і гасять цією сечею пожежу. Прилітає друга ракета, розбиває операційну, якраз під час операції. Ну нормально – лікарів просто контузило, стіни трохи посипалися, викотили цей операційний стіл, почали робити операції в залі просто, і ти дивишся, а там хірург пилкою там з ногами прощається, з руками там. Фух, розрізали і в кишках колупаються щось, і ти такий просто лежиш і думаєш… е-ебать…
Друга ракета, вона операційну завалила, а третя прилітає і тут влучає в інший край цієї будови, вбиває кілька поранених, які там спали в той момент, і пробиває нам дірку назовні – вихід на вулицю.
До нас через цю дірку вже забігли, нормально загасили цю пожежу – допомогли, коротше. І тут приходить до нас “Тавр” (Богдан Кротевич, начальник штабу полку “Азов” на момент оборони Маріуполя) і каже мені: “А чого ти чекаєш, ти ходити можеш?”
Богдан Кротевич. Фото: Ukrgreenpower / Wikimedia (CC BY-SA 4.0)
Я кажу, можу спиратися, можу з милицями піти. Він каже, давай, може, ми тебе на командний пункт заберемо? Я відповідаю, що з радістю, можу головою працювати, буду дуже радий, якщо мене звідси заберуть, я тут уже з глузду сходжу. А там же такий жах, а тобі ще сняться сни постійно, що ти десь удома, у квартирі в себе, весна, квіти цвітуть – таке в голові вистоювалося! Я кажу: “Забирай мене просто, а то я тут головою протікаю, ну чесно, думав, ще пару тижнів – я тут ебнусь просто!” – це ж нереально, я йому кажу, що в мене психіка дитяча, я всього цього не витримаю.
Усе, пішли ми, я на милицях, добрели кілька сотень метрів до командного пункту, ангарами йшли, щоб нас не видно було з дронів. Дійшли до командного пункту, мені виділили ліжко.
А в нас в “Азові” є така традиція, що, коли стаєш на офіцерську посаду, то намагаються тебе навчити того, що вміють вищі офіцери управління, – поступово, потроху тебе інтегрують у вище командування бригади. І за роки до вторгнення повномасштабного, коли я вже був офіцером, мене залучали на командно-штабні навчання як офіцера розвідки. Ніби снайперський підрозділ у нас був, і 90% моєї роботи все ж була розвідка, було розуміння, як це все працює.
І ось коли настав час, мені кажуть, що давай ти з розвідника сядеш на оперативну? Я кажу: “Сяду!” І ось я два тижні посидів на оперативному управлінні, і нам кажуть, що все, потрібно виходити. Буде полон. Іншого виходу немає.
І в мене про цей полон починають прокручуватися найстрашніші картинки. Ну, я офіцер, я командував снайперами, я з “Азова” – це просто бінго! Зібрав усе! І я такий думаю: “У-у-у-у-у-у!” – а мені пацани такі, та гаразд, кажуть, усе буде нормально. А я поранений і, якщо і хотів би вийти з Маріуполя, далеко б я не пройшов.
На той період у нас була снайперська група, і в ній було 40 людей. За весь цей період, за всю Маріупольську кампанію, за всю цю пиздячку в нас загинуло шестеро. Це був найкращий результат – найкращий із найгірших, так скажемо. Дуже мало людей загинуло, дуже професійно працювали, старалися.
Українські військові на заводі “Азовсталь”, 29 квітня 2022 року. Фото: Держприкордонслужба України / EyePress News / Shutterstock / Rex Features / Vida Press
І тут 8 травня. Я спав після нічної зміни, і мене будять і кажуть, що в магазин прилетіла якась бомба. І там усі “двохсоті”, кажуть.
У сенсі всі “двохсоті”!? У мене там усі 34 людини з мого підрозділу були. Кажуть, ну типу прилетіло, там пожежа, і вони не виходять на зв’язок. Я думаю, ого… і тут вони виходять на зв’язок. Кажуть, що в тому бункері жили десь 80 осіб. Крім мого підрозділу, там ще інші жили. І виходить хлопець із нашого підрозділу і каже, що – перераховує позивні – з 34 наших загинуло 20… У нас залишилося 14, ми всі поранені, когось там камінням побило, хтось обгорів, хтось ще якось постраждав. Твоя психіка вже на тлі того, що ти пережив, бачив, не сприймає це ніяк абсолютно. Я просто так думаю: “Ого!” – і починаю обдзвонювати всіх. Ми ж усі дружили, усі сім’ї на вихідних разом відпочивали, шашлички смажили, за кордон у Європу у відпустки їздили. І ось я дзвоню всім і кажу про співчуття моє і те, що твій чоловік, або хлопець, або син… Це, звісно, найважливіші розмови в моєму житті були.
І прийшли хлопці, хто міг ходити, до мене, описали, як усе це трапилося, я такий: усе, зрозумів. Кажу, хлопці, ну все – будемо виходити в полон. Вони такі – у сенсі? Давай домовимося з командуванням, вийдемо через оточення, ми ж зможемо! Ну, ми реально, чесно, я 90% даю, що ми б вийшли звідти, не всім складом, але нашим підрозділом і розвідкою вийшли, але я кажу: “Хлопці, ми, може, і вийдемо, але навіть у нас у підрозділі скільки поранених, нехороших? Ви що пропонуєте, усіх їх залишити тут?”
Ухвалили одноголосне рішення, що прориватися з оточення ніхто не буде, що разом уже будемо і до кінця. Ну і все, 15 або 16 травня, тільки починається вихід [у полон], і такий перший дисонанс у моїй голові: я зустрів того чувака з пістолетом Яригіна.
Російський військовослужбовець оглядає бомбосховище, у якому жили українські військовослужбовці, на території комбінату “Азовсталь” у Маріуполі, 13 червня 2022 року. Фото: Сергій Ільницький / EPA
Потім я йду далі. Що відбувається? Така там асфальтована дорога, потім підйом на міст, нам там речі перевірили, обшмонали, кажуть: усе, сідайте в автобуси. Сідаємо, і заходять два дагестанці. Дивляться на нас так і кажуть: “Усе! Один рух – а-гонь на па-ра-ження!” Кажуть: “Опустилися вниз, дивимося під ноги!” Ми опускаємо голови, але бачимо, що в нього автомат знято із запобіжника і палець він тримає на спусковому гачку. Він виходить з автобуса і тут же стріляє випадково своїм під ноги. Ми з пацанами сміємося. Думаю: “Хто це взагалі!? Що це за…? Хто це, блядь, такі?”
Заходять вони в автобус, і ми починаємо рух у бік Оленівки. Вони ходять уздовж автобуса, щось там роздивляються в нас: “Ти звідки? Ти хто? Що в тебе є в кишенях?” У когось знайшли гроші, у когось ще щось знайшлося. Позабирали всі гроші, зняли з усіх годинники, і ми їдемо…
Приїхали під Оленівку вже вночі, і нам кажуть, що все – ночуємо поки тут, в автобусах, вранці будемо заїжджати. Ми прокидаємося вранці, я прокидаюся, бо дуже хочу до туалету, – дивлюся вздовж проходу, а вони обидва просто сплять. Автомати у вас, а ви просто обидва спите!? Я підходжу до них і думаю, що ж робити? Як його розбудити, щоб він, блядь, чого зайвого не подумав? Так акуратненько беру його за плече, вони потроху прокидаються… Кажу, мені в туалет потрібно. Каже, в туалет? І натискає кнопку, щоб двері відчинилися. Я виходжу сам у поле. Заходжу назад. Вони такі: що, їсти хочете? Нам, кажуть, трохи незручно, що ми у вас усі гроші позабирали…
У них ще була машина супроводу, їхали за нами, “бобики” якісь. І ось вони їх у село в магазин відправили, і вони за наші гривні купили там якихось пиріжків, бананів, якогось йогурту і привезли все це. Ми з хлопцями вперше нормально поїли за енний проміжок часу.
Українські військовослужбовці після здачі в російський полон на заводі “Азовсталь” у Маріуполі, 17 травня 2022 року. Фото: Alessandro Guerra / EPA
– Скільки вас було?
– Це ще не барак, в автобусі нас 50 осіб було. Тут вони кажуть: “Курити хочете?” У них був, виявляється, блок сигарет. Вони роздали все це, ми з ними палимо, і тут починається таке соцопитування: у кого що залишилося, з ким можна на сигарети щось обміняти? Там хтось турнікет віддав, щоб кров зупиняти, за пачку сигарет, хтось – ще щось. Запитують, а яка у вас зарплата? І ми вже стоїмо, куримо і розмовляємо про причини війни. Вони такі – ми, взагалі-то, з Дагестану і трохи розуміємо ситуацію. Тому якось так: ми самі в Бердянську зараз, ще не воювали і вже не дуже-то й хочемо. Відповідаю, сподіваюся, не доведеться вам.
Тут час заїжджати в колонію в Оленівці, і прощаються вони вже з нами, як із братиками: “Давай після війни там шашлики, Дагестан…” – такий дисонанс, коротше.
“Ви наші хлопчики, ми вас чекаємо!”
Оленівка, Донецька область. Виправна колонія № 120. Літо 2022 року
Ну і все – ми заїжджаємо на територію Оленівки, нас оглянули, відібрали ще якусь частину речей і розселили по бараках. Я зустрівся з хлопцями, яких давно не бачив, з мого підрозділу, пообнімалися, заселилися своїм підрозділом в одну кімнатку. І потім усе – чотири місяці допити, ФСБ.
Автобуси з українськими військовополоненими біля Оленівки в Донецькій області, 20 травня 2022 року. Фото: Олександр Єрмоченко / Reuters / Scanpix / LETA
– Вони розуміли, хто ви? .
– Це дуже цікава історія, розповім. 3057-а військова частина раніше була в Донецьку. Як почалася АТО, вона перебралася до Маріуполя, і багато військових і цивільних співробітників у ній – це були донецькі люди. І одна жінка з відділу кадрів вирішила у 2016 році поїхати провідати батьків у Донецьку. І так добре поїхала, що її прийняли на блокпості й забрали ефесбешники. Завербували її на умовах, типу ми не чіпаємо твоїх рідних, а ти нам скидаєш інформацію. Вона з 2016 по 2019 роки скидала ФСБ особисті справи “азовців”. У 2019-му її прийняла вже контррозвідка СБУ і закрили, по-моєму, на вісім років за державну зраду.
І ось ми потрапляємо в полон, і ФСБ знає про нас усе. У них фотографії наших ксів, посади, закріплена за кожним зброя, папери про те, куди і на які виїзди ми їздили, що ми там робили. І ти розумієш, що простору для маневру ніякого просто немає.
Убивав росіян? Вбивав росіян. Ах ти підор! Ну, це війна…
“Скромний” на полігоні в Донецькій області після обміну. Фото з особистого архіву “Скромного”
Я так зрозумів, що діалог у нас нормально склався, тому що в Оленівці вони нас не чіпали – ні ефесбешники, ні ГРУ-шники, ніхто нас не чіпав. У мене на всю Оленівку був один удар цією чорною палицею гумовою, тому що через поранення занадто повільно йшов.
В іншому я зрозумів, що з ними можна на хиханьках-хаханьках пройти, щось недоговорити. Ну, загалом – убивав. Ну звичайно, вбивав, це ж війна – і минає. Потім трапився цей барак, де підірвали пацанів.
– Окремо стоїть барак, куди окремо набирали?
Так, так… Просто підійшли до кожного бараку і назвали прізвища і відселили їх в окремий барак осторонь. Потім вночі я чую виходи реактивної артилерії, просто дуже близько виходи “Граду”. І прямо між виходами я чую три вибухи – бах, бах, бах… І розумію, що ми далеко не перша армія світу, тим паче в той час, щоб так швидко давати відповідь. Прямо через п’ять секунд – так просто не буває. І я такий думаю: що відбувається? Чую якісь крики, десь хтось біжить, хтось кричить: “Стріляти буду!” – щось таке несеться…
Вранці близько шостої ранку виходжу на вулицю, і в повітрі, саме в повітрі стійкий запах шашлику, і я розумію, що тут нам ніхто шашлик зазвичай не смажить. Я так висовую голову, а той барак було видно, якщо голову в паркан висунути. Я дивлюся, а там просто дах розбитий, і він сам був просто весь чорний. А в мене там двоє хлопців із підрозділу було.
Згорілий після удару барак в Оленівці, 29 липня 2022 року. Фото: Олександр Єрмоченко / Reuters / Scanpix / LETA
– Ви розуміли, за яким принципом у той барак людей відбирали?
Рандомно, узагалі ніякого принципу не було. Я розумію, що в мене там два кенти, один дуже близький, найближчий із тих, хто живий залишився. Я думаю, хоч би він живий був! А інформації ніякої. І тут приходить інформація, що там “двохсоті”. Чи то 55, чи то 54 людини там загинуло. І сказали нам позивні тих, хто загинув. Частина дістала поранення, і їх повезли в Донецьк, у 15-ту лікарню.
Якийсь період вони перебували там, а коли повернулися, я прямо здивувався. Я думав, що з “ДНР” уже всі охочі повернутися додому виїхали і не так багато там чекають на Україну. А мені розповідають про медичок, які пацанів прямо обходили, з дому варення приносили, якісь шкарпетки, труси, книжки: “Ви наші хлопчики, ми вас чекаємо!”
Усіх повертають в Оленівку і знову підходять до бараків і називають велику кількість людей, переважно офіцерів, – десь сотню з гаком людей забирають і відвозять. Я такий думаю, що я ж теж офіцер, чому мене не забрали? Це був один із перших обмінів азовців, у вересні 2022 року. Перед тим тяжкопоранених, ампутантів поміняли. Я був дуже радий, що процес запустився цей. Уже з’явилася якась надія.
– Яке звання в тебе було тоді вже?
– На той момент я вже був старшим лейтенантом.
“Роби собі ліжечко, лягай відпочивати”
Російська Федерація, Таганрог. СІЗО-2. Осінь 2022 – весна 2023 року.
Хлопці, які потрапили в обмін, змогли нам передати, що їх завантажили в КАМАЗи, везли через Донецьк, приїхали до Таганрога, там – на летовище, завантажили в літаки, і вони полетіли до Москви, там із Лефортово забрали ще людей і полетіли з ними в Білорусь, там пересадили в автобуси й приїхали в Україну! Я такий: ага, маршрут запам’ятали!
Минає тиждень, до нас підходять, називають прізвища, виводять, шмонають, зв’язують скотчем, завантажують у КАМАЗи, ми їдемо. А в мене була шапка на голові, замотана скотчем, і я так піднімаю цю шапку, дивлюся – ми Донецьком їдемо. Ну гаразд, опускаю шапку.
За годину, може, більше піднімаю шапку, тому що з’явилося відчуття, що ми весь час повертаємо і переїжджаємо якихось лежачих поліцейських, ну, схоже на кордон, і я бачу, що дійсно в’їжджаємо на територію Росії. Думаю: о, нормально, ще раз потім піднімаю – Таганрог, нормально! Заїжджаємо кудись, зупиняємося. Я піднімаю шапку і бачу, що ми тупо на території якоїсь в’язниці: вишки стоять, собаки гавкають – на аеропорт це не дуже схоже, і на обмін теж.
Але я ще думав, що ось нас, може, всіх разом зберуть, а потім уже літак, і все – надія ще жила. І тут до нас підходять росіяни і кажуть, ну що, “азовці”, ваших командирів поміняли, а ви тут згниєте! Нас завозять у якийсь гараж і, як котів якихось зв’язаних, витягають, і падаємо ми півтора метра висоти з кузова на землю. Випадаємо ми зв’язаними, нас починають бити цими чорними палицями, відсортовують, хто з татуюваннями, хто без. Хто з татуюваннями, пояснює щось, у мене тоді тату ще не було…
“Скромний” на полігоні в Донецькій області після обміну. Фото з особистого архіву “Скромного”
– Як твоя нога тоді була?
– Я вже ходив нормально, але не бігав. Ходити міг. І ставлять нас до стінки і розповідають, як ми повинні ходити, пересуватися. Потім заводять мене в кімнату, кладуть на землю і починають ставити запитання – типу звання, посада.
“Старший лейтенант, командир першої бойової групи, снайперської групи спеціального призначення…”
Вони починають просто кликати всіх, хто там був, а я лежу обличчям у землю зі зв’язаними руками за спиною. Наді мною: “Дивись, “Азовець”, спецпризначенець, та ще й офіцер!” – а я вже схуд на той час у полоні, такий не дуже схожий ні на спецпризначенця, ні на кого.
Мене там побили міцно перший раз. Я думаю, о, нормально, добре познайомилися! Потім тебе піднімають, закидають в іншу кімнату, і там якийсь тип стриже тебе наголо, потім закидають до наступного, і ти обмиваєшся, потім здаєш усе, що було на тобі, і отримуєш речі тюремні: ковдру, алюмінієвий кухоль, шльопанці, вафельний рушник… Ти з цим усім стоїш і думаєш: блядь, куди я потрапив?
Забили мене так міцно, і я так, скажімо прямо, почуваюся не дуже, стою так обличчям у стіну, а він підходить збоку до мене і каже: “Хлопче!”
Я повертаюся до нього трохи боком, бачу звичайну людину, років 40.
Він: “Скільки тобі років, хлопче?” Я кажу: 26. Він каже: “Ти поранений? Стояти тобі зручно? Ти голодний?” Я кажу: так. Ну, каже, зараз тобі хліб принесу з чаєм. Приніс мені півбуханки хліба і чаю. Я стою, посербую цей чай – з одягом, шльопанцями, хлібом… і він тут каже: “Усе, погнали в камеру!”
Підходимо до камери, відчиняються двері, а там в’язниця з двох частин складається, одна така “царська” – високі стелі, великі вікна, решітки. Біля мене два спецпризначенці, один тут коридор охороняє, другий мене вів, хліб давав. І один каже: “Ну, нахиляйся!”
Я кажу як? Чую у відповідь: “Буковкою “Г”!” Я нагинаюся і отримую удар ногою ззаду і в цю камеру залітаю і розмотуюся по підлозі. Дивлюся відразу на 360 градусів і бачу одну людину. Розумію, що це сім’я з Оленівки. Ну все, значить, нормально, хоч не до зеків російських.
Я все ж таки встаю з цієї підлоги, відкривається вічко в дверях. Він дивиться на мене – що ти там, нормально? Я кажу, так. Він каже: “Як тебе звати?” І він починає говорити українською.
Каже: “Слухай, роби собі ліжечко, лягай відпочивати”. Думав, ну гаразд, це Кубань, тут українців багато. І там і етнічних, і не етнічних. Ну, типу, нічого дивного, що тут знають українську мову.
Я ліг, накрився ковдрою, дивлюся в стелю і думаю: а скільки я в цьому місці проведу і який це буде капець? А я перед повномасштабкою фільм про Стуса дивився, він називається “Заборонений” (Василь Стус – український поет, політв’язень, загиблий у радянській в’язниці 1985 року. – Прим. ред.). Я так вразився цим фільмом і думаю, що ось я зараз проживаю те, що проживав Стус. Я десь далеко від дому, у якомусь Таганрозі, блядь. Усе, що я знав про Таганрог, – це тип із “Нашей Раши” в білій майці, який на телевізор кричить.
“Скромний” на полігоні в Донецькій області після обміну. Фото з особистого архіву “Скромного”
– Він із Єкатеринбурга.
– Може, і з Єкатеринбурга, хрін із ним. Лягаємо ми в камері спати, о шостій годині прокидаємося – застеляємо ліжка, о восьмій перевірка ранкова: “Вибігайте з камери!” Ми вибігаємо, стаємо до стіни на огляд, і нас просто всіх міцно б’ють. Мені розбили голову, зламали ось тут ззаду ребра.
Били шокерами, палицями цими чорними, руками – у них були такі рукавички з кісточками пластиковими. Якщо чесно, я там особливо не розбирався, чим саме мені дісталося. Я просто лежу на підлозі, і тут команда – заповзайте в камери без рук! Руки то в нас за спиною, плечиками так заповзаю в цю камеру, лежу в пилу і розумію, що я просто видихнути не можу. Я лежу і думаю, що якщо так буде щодня, то я довго не протягну. Тут нам дали сніданок, ми поснідали – дуже мало порівняно з Оленівкою, утричі менша порція. Я був у шоці.
Російський військовий патрулює в’язницю в Оленівці, 29 липня 2022 року. Фото: AP Photo / Scanpix / LETA
– А чим годували в Оленівці?
– І там каша, і там, просто порція більша була. Тут у камеру стукають і називають моє прізвище – на вихід! Хоп, нагнули мене і ведуть, спускаємося тупо в підвал цієї в’язниці, йдемо там, як у фільмі жахів: світло мерехтливе, один дріт землею тягнеться, і в тебе тупо після вчорашнього одне око прочинене тільки. Заводять мене в кімнату таку невелику, може, два на три, і я бачу три пари ніг. Три людини стоять у чорних туфлях, чорних штанах, білих сорочках. Не потрібно було бути фахівцем, щоб зрозуміти, що це люди ФСБ, найімовірніше. Бо так гарно одягатися на роботу можуть там тільки вони.
Мене зігнутого підводять до столика, і на столі лежить, коротше, хірургічна пила, скальпелі, штуки, якими зуби рвуть, і такий рожевий фалос – здоровий, блядь. Один мені каже: “Відкрий очі й уважно вивчи предмети!” Я кажу, уже розплющив – бачу, що ще й на підлозі стоїть здоровий такий, як від КАМАЗа, акумулятор із клемами.
Він каже: “Ну дивись, зараз із тобою будемо розмовляти. І щодо того, як піде діалог, подумаємо, що використовувати, а що – ні.
Я такий: так, гаразд, “Скромний”, зібрався, зібрався і думай! Дивлюся на всі боки, а в принципі вся кімната чиста, всі ці штуки лежать, як у музеї, і типи в туфлях, білих сорочках. Думаю, що все це як елемент залякування, занадто по-музейному виглядає, але зараз подивимося – як діалог піде.
Ну, мені кажуть, сідай, розповідай про воєнні злочини – убивства цивільних, катування військовополонених, мародерство. Я кажу: “Нічого такого не було”. А він мені: “Ти відповідай, не пизди! А то почну зуби виривати просто один за одним!” – і починається гра в поганого-доброго поліцейського. Один біля мене сидить, один навпроти стоїть, у мене голова опущена, облич не бачу, але розумію, що відбувається. Той, що навпроти, уже взяв у руки цю штуку, щоб зуби виривати, у руки, каже: “Давай відчиняй рота – я один зубок вирву, щоб ти балакучішим був!” Інший каже, що почекай, не бачиш – нормальний хлопець сидить.
Я кажу: “Ну дивіться: щодо полонених. Ми виходили в полон і з собою брали росіян, яких набрали під час кампанії. Так частина російських полонених загинула, але вони загинули від ваших авіаударів разом із нашими хлопцями. Тому що ми жили всі разом. Ви можете з тими, хто вижив, поспілкуватися, і вони вам розкажуть, як до них ставилися, катували їх чи ні, били чи ні. Вони тупо жили в таких самих однакових умовах, що й ми. Просто жили в окремій кімнаті, ми їх замикали – і все. А так ми навіть їли з ними за одним столом”
Вони такі: зрозуміло, а мародерство? А що, кажу, мародерство? Це Маріуполь, люди думали про військове. Цивільні – зрозуміло, там мародерство було. А військові думали про те, як вижити. Як вижити, блядь, як врятувати своє життя, і куди ти це награбоване подінеш, у полон понесеш?
У мене в Маріуполі є квартира, там купа речей залишилася, які я додому не відіслав. Я їх не міг забрати – навіщо мені ще й чуже? Проскочили, коротше.
Далі: вбивства цивільних? У мене, кажу, група просто на 90% складалася з місцевих. 70% – маріупольські хлопці, решта з сіл навколо. І кілька людей у мене було – один зі Львова, інший із Бердянська. Кого їм убивати, кого стріляти – сусідів своїх, друзів, може, батьків? Кого?
Висмикуйте хоч когось із тих, хто вижив, хто зі мною тут. Запитайте, що ми взагалі робили. Ми завантажували пікап тушонкою, водою і їздили по їхніх батьках по підвалах, по районах, щоб там хоч діти не від’їжджали від голоду. І просто ось так пікапами віддавали їжу по підвалах, де батьки, де батьки бійців, а ви кажете – вбивство цивільних. Зрозуміло, кажуть. А людей зі свастикою бачив? Я кажу: де? У вас у підрозділі були? Я кажу, ні. Ви пошукайте, але я кажу, що ні.
Кажуть, добре – давай наступного. Ну і все, потім вони придумували різні атракціони. Раз на три тижні тебе виводили на тортури, по-різному воно було. І до стелі тебе підвішували в кайданках, як боксерську грушу, і били або шокером просто, або “тапіком” (радянський польовий телефонний апарат із ручною подачею струму ТА-57). Коли струмом б’ють – це найкрутіше. І весь час просто три речі звучать: вбивства військовополонених, мародерство, вбивства цивільних, вбивства військовополонених…
Їхнє завдання зламати людину, підтримати у своїй країні цю лінію пропаганди, зробити класний сюжет, щоб подивилися росіяни і подумали – о, які “азовці” по-справжньому страшні люди! Реально потрібно просто йти і чистити від цієї нечисті Україну, і так далі. Ці люди з ФСБ навіть безпосередньо нам говорили: ну, ви зрозумійте, це наша робота, просто зізнайтеся в чому-небудь, і все для тебе особисто закінчиться. Ми повісимо на тебе щось легше, і поїдеш на в’язницю, там простіше. Хто слабший, той щось на себе брав, виходив, судили його, і їхав потім кудись. Хто міг триматися, тримався. Я протримався сім місяців, і мене поміняли.
– Весь цей час був у Таганрозі? .
– Чотири місяці перед тим в Оленівці, потім у Таганрозі – сім. Коротше, без тижня або двох рік у полоні в мене вийшов.
– Ти повернувся додому старшим лейтенантом?
– Ні, повернувся я капітаном уже – рік же минув цілий. Рік – це нове звання.
Як усе починалося: курс молодого бійця
Київ – Урзуф, Донецька область, база “Азова”. 2015 рік
Того разу курс молодого бійця (КМБ) проходив у Києві на заводі АТЕК. Нас спочатку відбирали, ми були в готелі “Козацький” у центрі Києва, потім місяць на заводі, – зі звичною посмішкою каже Андрій. – Для мене, в принципі, фізично це не було прямо таким – тяжко-тяжко! Але скажу вам, що так, як мене випробовували на тому КМБ, мене ніколи в житті не випробовували. У плані морального і фізичного загартування той курс був просто ду-у-уже хороший! Мені там сподобалося просто з перших днів. У нас на той час були іноземні інструктори – і французи були, і грузини були… Але мені насамперед сподобалося те, що нас навчали не так, як…
Ось були в мене друзі, які служили в ЗСУ, які навчалися у військових академіях, і я з ними паралельно спілкувався на той час і розумів, що ті знання, які давали мені, вони набагато сучасніші, глибші, і для того формату бойових дій, які вже відбувалися в нас на той період, вони були більш придатними.
Фото з тренування батальйону “Азов” на полігоні під Бердянськом у Запорізькій області до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Фото з особистого архіву “Скромного”
Я закінчив КМБ, отримав значок “Азов Спартанець” – ми там здавали такий іспит на нього наприкінці. Там потрібно було пробігти десять кілометрів, потім потрібно було вдягнути такий рюкзак із піском, він 70 кг важив, а я на той період вагу мав 60 кг десь. Я вдягнув цей рюкзак, і рівно ти з ним уже стояти не можеш, бо ти такою літерою “Г” уже зігнутий. І в такому вигляді після “десятки” бігу ти маєш ще пройти 2,5 кілометри, потім ти приходиш до такої смуги перешкод – така за натовськими стандартами була зроблена дуже грамотна смуга перешкод – і ти там цей мішок протягуєш, імітуючи евакуацію пораненого.
Слідом у нас була така чотириповерхова будівля на території, і ти там встібуєшся в альпіністську систему, виходиш із вікна, спускаєшся по стіні – це штурмовий альпінізм. І після три раунди спарингу – тоді були боротьба, бокс – спочатку в рукавицях, потім без. Спочатку з інструктором, бокс з інструктором, потім два раунди боротьба з інструктором і потім раунд уже між собою. І найкращим, тим, хто вкладався в час, кого відзначали інструктори, їм давали значок “Азов Спартанець”.
У власників значка була можливість обрати собі підрозділ. Я сказав, що хочу бути штурмовиком або розвідником. Мені відповіли, що розвідників вистачає, але ось зараз формують нову роту – підеш туди.
Тренування снайперів під Бердянськом у Запорізькій області до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Фото з особистого архіву “Скромного”
Мені там кажуть: “Будеш кулеметником!” – ну, значить, буду, добре. І я десь п’ять місяців пробув у цьому підрозділі. Я прийшов влітку 2015 року, якраз тоді “Азов” вивели з Широкиного. І я такий думаю: ось я потрапив!
Ми сидимо на базі, просто там тренуємося, займаємося – це тоді ще в Урзуфі було (курортне село на березі Азовського моря, де на колишній дачі Януковича (пансіонат “Чайка”) у 2014 році облаштували базу “Азова”. – Прим. авт. ). Тренуємося, займаємося, і я починаю ловити таку легеньку депресію на темі, що прийшов на війну, а не воюю. І потроху починаю у знайомих з’ясовувати, куди там можна перевестися, думав над цим.
У мене було кілька друзів у третьому полку спецпризначенців, зараз це третій центр ССО – думаю, піду, напевно, туди. Тут приходить мій взводний, а ми з ним спілкувалися досить близько, і каже щось на кшталт: “Не гарячкуй, формується снайперська група спеціального призначення, може, спробуєш туди?”. А снайпінг для мене був такою історією, на яку я завжди дивився відкривши рота. Хочу, кажу, звичайно!
Підготовка у нас була на полігоні, був там такий у нас між Урзуфом і Бердянськом, і ми на цей полігон заїхали на 45 днів, узимку заїхали на 45 днів, і там ці 45 днів нас навчали основ снайперської справи.
Тренування снайперів під Бердянськом у Запорізькій області до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Фото з особистого архіву “Скромного”
– Я там був якось на вашому полігоні, бачив там будиночки біля моря і ліжка без постільної білизни і матраців, на яких спали в особистих спальних мішках…
– Ну, на той період, коли ми там були, і цих будиночків ще не було, там ми стелили просто намети брезентові. Це вже потім ми розрослися до полку, і почали з’являтися будиночки нормальні, інфраструктура полігонна, їдальня, кабінети, класи.
– А як опалювалися ці намети?.
– Просто буржуйка стояла в середині. Ну, це був жах. Ми ставили ці брезентові намети, зима, земля промерзала. А ці армійські намети, вони ж старі, ще радянські, їх потрібно обкопувати по периметру, щоб цей брезент вітром не роздувало.
І ось протягом 45 днів із цією буржуйкою ми працювали на полігоні, і умовно було таке правило, що якщо ти протягом тижня добре себе показав, у тебе нормальні, успішні заліки зі стрільби, з теоретичних знань, то в тебе з’являлася можливість помитися.
Тренування снайперів під Бердянськом у Запорізькій області до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Фото з особистого архіву “Скромного”
– Я думав пожартувати на тему миття як заохочення, а тут ви…
– Ні-ні-ні-ні… Тобі давали можливість помитися, але як це було? Тебе або везли в Урзуф, а назад – пішки. Або туди пішки, а назад – везуть. Тобто ти мав вибір, як тобі буде краще. А там десь 18 кілометрів, степ, зима…
Ну, ми по-різному робили. Коли туди їхали, а назад пішки, коли навпаки. І періодично, раз на тиждень десь ми так ходили, їздили – просто помитися.
45 днів таких минули, і прийшов час розподілу в середині підрозділу по бойових групах. Теж така сама історія: сидять командири груп у кімнаті, управління підрозділом, ти заходиш, і всі вони дивляться твої результати. І кожен командир групи висловлює своє бажання чи ні взяти тебе до себе. І ставить кожен різні тобі запитання і слухає твої відповіді.
Мене в бойову групу взяли. Але, наприклад, якщо ти пройшов увесь цей період підготовки, але, наприклад, зарекомендував себе як непоганий стрілець, але в колектив не вливаєшся, чимось не подобаєшся, або вони вважають, що в тебе, так скажімо, снайперського мало, то тебе не беруть, і когось із нашої групи не забрали. Ну і все, почався період навчання на базі.
Добровольці батальйону “Азов” стоять у строю під час параду в Маріуполі, 13 червня 2015 року. Фото: Sergey Vaganov / EPA
“Навіщо тобі та Польща, їдь сюди!”
Зона АТО, Донецька область. 2016-2019 роки
Навесні 2016 року почали домовлятися для нас про бойові виїзди. Це теж було смішно, бо тоді “Азов” певний період часу не пускали на фронт, і ми вирішили самі поїхати і домовитися “в чорну”, просто щоб воювати.
Ми поїхали в одну бригаду морської піхоти, домовилися з ними про те, що будемо в їхній смузі відповідальності працювати. Але на їхніх умовах: у їхній формі, у ЗСУ-ушній, піксельній, з їхніми шевронами. Свої шеврони ми при цьому здавали, щоб якщо якась перевірка, то ми морська піхота! Це було дуже смішно: ми заїжджали на цивільних жигулях, ми їх заправляли на свої гроші, вписували в багажник гвинтівки, одягалися в смішну форму і шеврони морської піхоти і прибували на їхні позиції. Кілька місяців ми так поїздили, і потім уже в командування вийшло домовитися. Була тоді така організація, або я не знаю, як її краще назвати: ССО КДБ – Сили спеціальних операцій контрдиверсійна боротьба.
Військовослужбовці батальйону “Азов” проводять навчання на базі в Маріуполі, 9 лютого 2015 року. Фото: Ivan Boberskyy / EPA
Так це називалося, і нас почали залучати до контрдиверсійних, антиснайперських дій: якщо на фронті з’являлися якісь снайперські групи супротивника, нам завдавали якихось втрат, то ми їхали туди і робили контрснайпінг, як уміли.
У такому форматі попрацювали якийсь час, і нас помітили як підрозділ і запросили… Тоді була така організація від Національної гвардії, вона називалася “Дністер” (від назви річки Дністер). До неї входили всі спеціальні підрозділи Нацгвардії України. І тоді ми вже почали їздити просто по всій лінії фронту – там Авдіївка, Піски, околиці Донецького аеропорту, Докучаєвськ, Мар’їнка.
Ми ось так їздили по всій лінії фронту, нас помітили, почали запрошувати на різні курси, змагання, бо раніше якось побоювалися “Азов” кудись кликати. Ми почали отримувати зброю новішу, більш просунуту. Почали ми рости, одним словом.
Ти ось заходиш у підрозділ снайпером другої категорії. Це означає, що в тебе напівавтоматична зброя, ти з неї можеш працювати на середній дистанції – від нуля до 600-700 метрів, наскільки тобі твоя зброя і твій навик дозволяє. У такому форматі я попрацював рік-півтора, мені кажуть: ну все, нормально – давай на курси, будеш снайпером першої категорії. Перша категорія – це значить, гвинтівка в тебе вже однозарядна, тобто ти раз вистрілив, перезаряджаєшся, і вдруге стріляєш. Але це вже можливість працювати на дистанції кілометр двісті, кілометр п’ятсот.
Я поїхав, навчився, усе в мене виходило, дали мені гвинтівку – попрацював я снайпером першої категорії. Мені кажуть: ну, блін, це в тебе виходить, давай будеш снайпером-інструктором.
У той час у Національній гвардії було погано з боєприпасами для снайперської зброї, частину патронів нам купував “Азов”. Потім ми прийшли до того, що купують нам мало патронів.
Новобранці змагаються в перетягуванні каната під час змагань на базі батальйону “Азов” у Києві, 14 серпня 2015 року. Фото: Roman Pilipey / EPA
– Багато ви їх на вихід брали?
По-різному, чесно кажучи. Особливо в період позиційної війни – кілька магазинів, ти ж не будеш там стріляти вічно, зробив два-три постріли -і все, змотуємо вудки. І тих боєприпасів, для підготовки особливо, було відверто мало. Ну, у тебе умовно було 50 патронів на місяць. Для снайпінгу це критично мало, тому що ми вийшли на рівень, коли ми за тиждень 50 патронів стріляли.
І ми прийшли до того, що потрібно вчитися релоадингу, це коли ти сам собі боєприпас збираєш. Ми знайшли людей, які нам допомогли з купівлею обладнання всього. Пройшли курси. Потім приїхали до нас інструктори, ми з ними ще раз пройшли курси і вже почали збирати боєприпаси для своєї зброї. І це прямо дуже делікатний процес, оскільки ти розумієш, що просто від початку створюєш цей припас, у тебе тренування, ти з ним їдеш на полігон і всім цим потроху переймаєшся. Це важко словами пояснити, цим просто потрібно горіти, щоб розуміти.
Ось я став тоді на позицію снайпера-інструктора, у мене за спиною вже снайпер другої категорії, першої, я можу якісь знання передавати, регулярно зброєю займатися, якісь легкі ремонтні роботи виконувати, і мені кажуть: “У тебе все добре виходить, не хочеш бути командиром відділення?”
Я кажу: ну давайте! Виявилося, що потрібно їхати вчитися на сержанта в Золочів. У Золочеві навчальний центр був Національної гвардії у Львівській області, але він був дуже паршивим на той момент. І там відкривався курс “Фахівці розвідки, командир відділення розвідки”.
Після навчання я повернувся на фронт у званні сержанта. Якраз виїзд наш усім полком на Світлодарську дугу трапився, ми там протягом восьми місяців виконували бойові завдання, нам дали певну ділянку фронту в зоні відповідальності 30-ї механізованої бригади. Ми там зі снайпінгу спочатку попрацювали на своїй ділянці, а коли в нас стало тихо і нудно, коли противник перестав просто голову з окопів піднімати, ми поїхали вже безпосередньо в зону 30-ї бригади.
А там степи дуже широкі, було де розвернутися, але ось бійці ЗСУ не дуже горіли бажанням, щоб ми з їхніх позицій працювали. У нас там на цьому тлі було багато конфліктів – це був якраз уже час становлення (президента Володимира) Зеленського з історією про перемир’я, про виплати за “не стріляти”… І почалася історія: “Навіщо? Ви когось підстрелите, нам гроші не прийдуть!” Я знову думаю: куди я потрапив, це капець!
Український військовослужбовець біля контрольно-пропускного пункту в районі Дебальцевого, Донецька область, 19 лютого 2015 року. Фото: Anastasia Vlasova / EPA
– Були завжди якісь ревнощі до “Азову”?
– Це зовсім не про ревнощі. Це велика історія про те, що на той конкретний час за рахунок усіх цих історій із перемир’ям нормальні кваліфіковані мотивовані люди, які хотіли щось робити, якось воювати, подивилися на все це і зрозуміли, що нічого їм робити не дадуть. Тоді в армії дійшло до того, що в опорних пунктах з’явилися аркуші з переписом: скільки на позиції гранат, набоїв – і не дай боже один патрон чи граната полетить на той бік! Тоді все.
І мотивовані люди почали йти, а на їхнє місце приходили заробітчани, звичайні такі типи, які просто охороняли окоп.
І я “мільйон тисяч разів” стикався з ситуаціями, коли приходить на позицію чувак, там поруч якась труба висока стоїть, він підвішує на неї повербанк із модемом, і він усю “зміну” в телефоні в гру якусь грає, додому дзвонить, розказує друзям, як класно охороняти окоп за 30 тисяч гривень: “Навіщо тобі та Польща, їдь сюди!”
І в нас на тлі того, що хтось прийшов за грошима, а хтось хоче робити справу, були конфлікти різного роду.
Ми в підсумку стали на цьому тлі просто йти на міжпозиційний простір, між нашими окопами і позиціями противника, і почали працювати із сірої зони. Як з’ясувалося, це було дуже ефективно, оскільки завдяки усталеному фронту позиції ворога було солідно обладнано, і стосовно наших окопів вони були закриті максимально. А ми йшли кудись убік, і нам відкривався фланг, і ми бачили, як вони там ходять, бродять, телефоном розмовляють, пісяють, дрова рубають – ось так вони приблизно всі й помирали.
І так ми в якомусь сенсі пропрацювали всю Світлодарську дугу, нас відзначили за це і почали далі інтегрувати, запрошувати на різні цікаві заходи спершу у форматі навчання, а потім і виконання обов’язків. Ми продовжили всю цю історію з “Дністром”, їздили з іншими групами спецпризначенців по всій лінії фронту працювати зі снайпінгу, контрснайпінгу, туди-сюди – і в якийсь момент мені кажуть, а чи не хочеш ти бути офіцером?
Українські військовослужбовці на позиції на лінії фронту в районі міста Світлодарськ у Донецькій області, 12 квітня 2019 року. Фото: Gleb Garanich / Reuters / Scanpix / LETA
– Це вже за президента Зеленського? .
– Так, кінець 2019-го. Я кажу: “Ну давайте, що потрібно?” – потрібно було ще один контракт на п’ять років. Я підписав контракт на п’ять років, і потрібно було поїхати до Харківської Академії Національної гвардії скласти щось на кшталт знання військових статутів, фізичної підготовки, може, ще щось… Але так сталося, що нам поставили на той період бойове завдання в районі Авдіївки, і мені потім зателефонували і повідомили, що вже їхати нікуди не треба: автоматом усе поставили.
Так мені присвоїли перше офіцерське звання – молодшого лейтенанта. У нас потім якраз трохи змінилася штатна структура підрозділу, нас визнали як спецпідрозділ, який ще й снайперська група. На той момент полк “Азов” був підрозділом оперативного підпорядкування, але всередині в нього були снайперська група спеціального призначення і група розвідки спеціального призначення, дві групи з таким статусом на весь полк.
Ну, нас таких сумарно було до 100 людей. І в нас було все на вищому рівні у форматі заліків із вогневої підготовки, фізичної підготовки, ми були більше навчені, ми більше на різні курси їздили, навчання, змагання. І, відповідно, на бойові ми частіше їздили – коли вся піхота сиділа на базі, то ми робили свою роботу по всьому фронту. Тому штатна структура змінилася, і командири груп уже мали бути офіцерами.
Мені ось і присвоїли звання, і штат групи розширився теж. Раніше в нас як було? Група – це були медик, сапер, кулеметник і снайперська пара. А потім розширилося все до медик, сапер, кулеметник, дві снайперські пари, командир групи і водій.
Трошки нас побільшало, і вже в такому форматі ми їздили на бойові виходи лінією “Дністра”, ну і в усю цю історію з повномасштабною ми в такому вигляді й увійшли в Маріуполі.
“Хоч я їх і розумію, зло все одно тримаю”
Франція – Торецьк, наші дні
[Після обміну з російського полону 2023 року] я заїхав на місяць у госпіталь МВС, прокапався. Психологи прийшли, запитують, чи потрібна тобі психологічна допомога. А я нормально почувався, усе, що було в Маріуполі, я вже переварив, усе, що було в полоні, я розумів, що і як відбувається.
Для мене не було відкриттям, хто такі росіяни, і для мене не було якимось відкриттям, чому вони до мене так ставляться: я розумію причинно-наслідкові зв’язки. Людей промивають пропагандою, і вони думають, що найстрашніше зло у світі – воно ось тут.
Але хоч я їх і розумію, зло на них усе одно тримаю. Жінка ця психолог каже, що все так, загалом у тебе все нормально.
А потім, через тиждень десь у цьому госпіталі, стали приїжджати батьки або дружини пацанів, які загинули з нашого підрозділу. І кажуть: “Навіщо ти нас обдурив?”
А я такий: “У якому сенсі обдурив?” Чую: “Мій чоловік живий!”
Звідки ти це взяла? Вона ходила до ворожки, вона нагадала. Я сиджу такий, розумію слова, що мені говорять, а сказати мені нічого. Ну що я реально скажу? Я бачив, як він загинув, він у мене на руках помирав.
Кажу їй, якщо ворожка сказала або хто інший – окей, добре, я тебе переконувати не буду.
І я потім із цим до психолога пішов. Запитував, що мені говорити цим мамам, цим дружинам? Це ж пиздець! Вони носять по десять тисяч гривень, щоб їх погодували якимись надіями. А коли всіх поміняють, усіх повернуть із полону, а їхні кохані, сини, чоловіки так і не повернуться? Це ж жах, що з людьми буде.
“Моя тобі порада – не намагайся їх переконати!” – ось що сказала психолог. А мені просто по-людськи їх шкода, тому що я розумію, що ними маніпулюють, спекулюють на горі, і це настільки об’ємних масштабів набирає, що в мене така ненависть до всіх цих [шарлатанів], що, чесно, я б їх, як відьом у середньовіччі, на вогнищах би спалював!
– Що ти робив після лікарні?
– Після лікарні мені дали місяць медичної відпустки, і я поїхав до Франції. Начитався в полоні книжок – “Три мушкетери”, “Син Портоса”, прочитав “Тріумфальну арку” Ремарка, і так це все мене надихнуло. Зрозумів, що хочу до Франції на кілька тижнів.
І – назад додому! Там я поїхав на місяць у санаторій у Трускавець, мене подивилися лікарі, зробили всі обстеження. У мене є наслідки поранення – під час вибухових рухів ногою… Наприклад, якщо з місця треба стартувати, побігти, то нога інколи немов у порожнечу провалюється. І ту частину стегна я тактильно не відчуваю, іноді імпульси від голови туди проблемно доходять.
Говорили, що потрібна ще реабілітація, але я сказав, що не хочу. Мене поміняли в травні 2023 року, це вже був кінець серпня, і я сказав, що вже пора назад. Зателефонував своєму командуванню, попросив сприяння, щоб ВЛК (військово-лікарська комісія в Україні. – Прим. авт.) була правильною, швидкою, без зайвого геморою. Зібрав підписи – написали мені, що “живий, здоровий, нормально, придатний”! Мені кажуть: їдь отримуй амуніцію. А мені нічого не треба, я вже все собі купив, карабін узяв, пістолет нагородний мені дали…
– Який пістолет?
Глок-19.
– А карабін?
– Ізраїльська фірма IWI, калібр 223 під патрон Ремінгтон, 12,5 дюймів ствол. Нормально, хороший. Я такий собі й хотів. І все спорядження вже було: щось подарували, з чимось допомогли, щось сам купив. Ну і мені кажуть: іди куди хочеш. Хочеш у снайперську групу повернутися, але тільки в командування? Я кажу, ні.
Я чесно скажу з поваги до такої історії, що зараз та снайперська група, яка є в “Азові”, у ній служить лише одна людина, яка служила в старій снайперській групі. Це хлопець із Маріуполя. Він воював у Маріуполі, і йому дали чергу в живіт. Він доповз до наших позицій, його на вертольоті евакуювали. Він полікувався, операцій кілька переніс, отримав інвалідність, але повернувся в снайперську групу.
Розумієте, це такий підрозділ, де командування завжди в авторитеті, тому що командири завжди з особовим складом на завданнях у сірій зоні, скрізь. Я тверезо оцінюю свої фізичні можливості, свою ногу. І я сказав, що не зможу просто сидіти в тилу і говорити пацанам, куди йти. З іншого боку, якщо я піду, я їх дуже боюся підвести. Я не хотів би когось підставити замість себе, такого не пробачу собі ніколи.
Які ще варіанти є? Мені кажуть, що можеш піти в секцію розвідки, а це якраз умовно те, чим я займався на командно-штабних навчаннях, був у секції розвідки бригади. Кажуть мені зрештою: будеш офіцером розвідки, будеш займатися всякими цікавими справами. Звісно, це добре, цікаво, тим паче, що в мене було бажання рости вгору, розвиватися, щось нове для себе дізнаватися…
А снайпінг, я так скажу, він зараз інший. Зараз частіше короткі дистанції, все динамічно – що в місті, що в лісі. Снайпери ж що роблять? Тижнями лежиш на череві, чекаєш, поки хтось звідкись вилізе. Тепер із фронту лінія оборони максимально закрита. Але зараз можна до дрона підвісити гранату, полетіти, кинути на голову – і все!
І не треба ось цього всього! Підготовка фахівця якісного, снайпера, вимагає багато часу і дуже багато грошей. Простіше купити “мавік” за 60 тисяч гривень, гранати знизу підчепити, людину до всього цього за добу підготувати, навчити літати – і все, вона завтра готова вбивати.
Трошки змінився весь цей порядок на війні.
Я б хотів розвиватися далі в напрямку розвідки, плюс планую далі служити.
– Яка війна зараз у Торецьку?
– Таке, маленькими групами просочуються до нас у глибину. Погодні умови зараз дозволяють: то снігопад, то дощі, погода поганюча, дрони не літають або туман задає рамки – нічого не видно. [Противники] просочуються в глибину оборони, а потім возитеся з ними. Дистанційне мінування пішло – просто прилітає дрон, мінує дорогу, ви їдете на машині і підриваєтеся. Ще до вас ротацію везуть, евакуація йде своїм ходом, підвезення всього – ну і все: ні вивезти нормальних людей, ні поміняти. Частина позицій на забезпеченні з повітря, чисто великим дроном вночі прилетіли, кинули їм боєкомплект, поїсти, попити, батареї для радіостанції – воюємо далі!
Автор: Дмитро Дурнєв
Джерело: “Нова газета Європа”
