Що спільного між Голодомором і сучасною російською навалою

В останню суботу листопада в Україні – День пам’яті жертв Голодомору, коли згадують тих, хто був знищений комуністичним тоталітарним режимом у роки Голодомору-геноциду 1932-1933 років і в часи штучних Голодів 1921-1923, 1946-1947 років.

Цьогоріч минають 90-ті роковини Голодомору 1932–1933 років, який Україна і чимало країн світу визнали геноцидом.

Про наслідки Голодомору, про те, що спільного між Голодомором і сучасною російсько-українською війною, про те, як радянська влада вбивала голодом українських дітей, журналістам Радіо Свобода розповіли українські історики, наукові працівники Національного музею Голодомору-геноциду, дослідники теми Голодомору в Україні – доцент Львівського національного університету Андрій Козицький та Інна Шугальова.

Кількість жертв

– Майже 20 останніх років українські науковці досить активно досліджують тему Голодомору в Україні. Однак надалі є різні дані про чисельність жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Називають близько 4 млн, 7млн і понад 10 млн людей, які були знищені комуністичним тоталітарним режимом 90 років тому. Пане Козицький, чому досі є такі розходження у чисельності жертв і чому не дійшли дослідники до спільної думки?

Андрій Козицький: Дискусія про кількість жертв значною мірою є наслідком того, що радянська влада зробила все можливе для того, щоб приховати свій злочин, а згодом навіть знищити сліди його скоєння. Була застосована тактика «примусового стирання» з пам’яті Голодомору. Радянська влада взагалі довгий час не дозволяла про цю трагедію говорити, фальсифікувала демографічну інформацію, тому спроби реально відтворити кількість жертв почалися достатньо пізно і не було вихідних матеріалів, які могли би точно дозволити визначити кількість жертв.

Названі вами цифри фігурують в науковому середовищі, але до кожної з них є свої претензії. Справа в тому, для того, щоб отримати строго науково обґрунтовану цифру чисельності жертв, потрібно домовитися принаймні про три речі.

Це – про методику дослідження, як саме ми пробуємо отримати цю цифру: чи порівнюємо кількість людей, які жили в Україні до Голодомору і опісля, і тут виникають перші труднощі, бо переписи в радянській Україні відбувалися в 1926 році, себто задовго до Голодомору, а потім – в 1937-1939 роках, теж вже через певний період після Голодомору. Більше того, дані переписів 1937 року були сфальшовані і тривають дискусії, чи можна ними користуватися.

Друга річ, щоб отримати єдину цифру, яка б всіх задовольняла, кого ми вважаємо жертвами Голодомору, бо йдеться не тільки про тих людей, які померли від голоду, але й, скажімо, репресованих, а це тих людей, кого вивезли у Сибір, відправили на заселення, і там ці люди померли. Не завжди вони вмирали в 1932-1933 роках, але якщо, наприклад, вони були репресовані в контексті хлібозаготівель саме цього періоду, то і їх, мабуть, треба було б враховувати як жертв Голодомору.

Третя річ, яка не дозволяє науковцям домовитися про точне число жертв, – це питання про те, чи ми повинні враховувати так звану надлишкову смертність. Адже цифра 3,9 мільйона жертв передбачає, що це ті люди, які померли в 1932-33 роках, мінус природня смертність у цей час, а це ще майже 1 мільйон осіб. Логічно тут постане питання, а якщо людина мала померти від старості в грудні 1933 року, а померла від голоду в січні 1933 року, то чи її треба вважати жертвою Голодомору? Дискусії про кількість жертв тривають, причому іноді набирають досить гострої конфронтаційної форми.

Діти і Голодомор

– Пані Шугальова, ви досліджуєте тему про дітей в роки Голодомору. Скільки було жертв-дітей в час Голодомору? Хто підпадає під категорію жертв, чи це ті діти, які померли від голодної смерті, які вижили і померли невдовзі внаслідок виснаження, були вбиті через шматок хліба, ненароджені?

Інна Шугальова: Облік настільки ускладнений, тому що, по-перше, радянська влада знищувала свідомо книги реєстрації актів про смерть. Коли готували «Книгу пам’яті», райони не могли надати цих документів. Бо їх просто не було, тому що існувало розпорядження про цілеспрямоване знищення книг реєстрації. По друге, не вистачало і самих бланків.

Архівні документи свідчать, що з міста надходили запити до центру з проханням надіслати додаткові книги, тому що померлих не можна дореєструвати. Третє, що, можливо, найбільш складно дослідити, скільки жертв було поховано без реєстрації. Від свідків дізналась, що дітей хоронили у ровах навколо того чи іншого сиротинця. Це і Запорізький будинок немовляти, і Миргородський притулок. А таких притулків по всій Україні були десятки тисяч.

Ще один аспект – безпритульні діти, яких хоронили без реєстрації, навіть не обліковуючи. Також були спеціальні вагони-приймальники, які зазвичай стояли на запасних коліях великих міст: в Харкові, Полтаві, інших великих містах. Туди звозили безпритульних, допоки не заповнили вагон-приймальник. Потім цих дітей вивозили поза місто. Дітей у цих вагонах утримували без найменших санітарних норм. І скільки їх там гинуло, знову ж таки, встановити дуже і дуже проблематично.

За даними свідків, у кожному вагоні щодня помирали щонайменше 10 дітей. Згідно з актами Запорізького будинку немовляти, дивом збереглись повні реєстрації, пік смертності припадав на травень-липень 1933 року. Тоді щодня від 5 до 16 дітей віком від 2 днів до 8 років йшли з життя. При цьому часто в актах реєстрації про смерть у виняткових випадках причиною смерті зазначався голод.

Це було заборонено, оскільки лікарі отримали спеціальну настанову, де вказувались інші причини – інтоксикація, запалення легень, короста, кір, що завгодно, тільки не голод. Лише в окремих випадках писали, що смерть від виснаження або вроджена слабкість. А виснаженість дитячого організму була внаслідок голоду.

Дослідники зараз виводять різні цифри щодо чисельності жертв-дітей від 1 мільйона загиблих і 600 тисяч ненароджених, але, знову-таки, це без обліку безпритульних, незареєстрованих. Цифра може бути до 2 млн дітей.

Фотографія на виставці архівних документів Служби безпеки України про Голодомор-геноцид 1932–1933 років «Розсекречена пам’ять». Київ, листопад 2006 року

– Пані Шугальова, чи в 1932-1933 роках вивозили українських дітей у Росію?

– У кінці 1932-го – на початку 1933-го Київ, Харків, Одеса та інші великі міста, промислові центри були перевантажені безпритульними дітьми. І радянська влада видала нову настанову – вивозити дітей із великих міст у новостворені притулки. Київська міська рада тоді звернулася до Харківської, Харків був столицею радянської України, з проханням дозволити вивезти 800 дітей до Арзамасу (Росія) у російські дитячі притулки.

Щоби якось спростити все, комуністичний режим рекомендував вивозити дітей із великих міст до сіл на патронат. Прислати хворих і виснажених дітей, невбраних на виховання у колгоспи та родини, це було 100% приречення дитини на смерть. Здебільшого вивозили дітей у села, і значна частина з них вмирала. Тоді, щоб створити показову картинку для сталінських туристів із Заходу, іноземців, зокрема Анрі Барбюса, Бернарда Шоу, які відвідували радянську Україну, дітей звідти вивозили. Тим не менше, були нові потоки безпритульних, навіть підкидали їх, і ці асоціальні явища навіть фіксує королівський консул Італії в Харкові. Під консульством Італії дівчина просила милостиню, а потім її мати кинулась під трамвай, тому що вона не могла прогодувати своїх дітей.

Фотографія на виставці архівних документів Служби безпеки України про Голодомор-геноцид 1932–1933 років «Розсекречена пам’ять». Київ, листопад 2006 року

1932-1933 рр., 1921-1922 рр. і 1946-1947 рр.

– Пане Козицький, коли говоримо про Голодомор в Україні, чи слід казати Голодомори, враховуючи штучні Голоди 1921-1922 і 1946-1947 років?

Андрій Козицький: Довший час сама дефініція визначення Голодомор не була усталеною. У 1998 році ще президент Леонід Кучма запровадив День пам’яті жертв Голодомору, і це слово писалось з малої літери. Вже за президенства Віктора Ющенка почали писати з великої літери і в однині, оскільки саме цим терміном ми позначаємо конкретно голод 1932-1933 років. Щодо голодів 1921-1923 і 1946-1947 років вживаємо визначення штучний масовий голод, бо в обох випадках радянська влада доклалась до того, щоб цей голод став рукотворним, але термін Голодомор вживати щодо них не зовсім виправдано.

Останніми роками все більшої популярності набирає визначення Голодомор-геноцид, а це є трішки ширше поняття, тому що геноцид є не одномоментним актом. Це довгий процес підготовки, коли в суспільстві створюються такі умови, в яких загалом населення, якщо не стане співучасником винищення, то принаймні буде пасивним спостерігачем, не буде намагатися захищати тих, кого будуть винищувати голодом. Саме так і відбувалося. Тому можемо говорити про те, що підготовка геноциду почалася ще в кінці 20-х років і кульмінацією стало винищення голодом 1932-1933 років.

Поняття Голодомор-геноцид сприймаємо як весь цей процес підготовки і здійснення масового винищення українців голодом, метою якого було знищення української самосвідомості і усунення бодай теоретичної можливості, що українці колись поставлять питання про вихід зі складу СРСР.

Фотографія на виставці архівних документів Служби безпеки України про Голодомор-геноцид 1932–1933 років «Розсекречена пам’ять». Київ, листопад 2006 року

Наслідки Голодомору

– Генетичний код передається на кілька поколінь, кажуть дослідники. Якщо, наприклад, говорити про Голодомор в Україні, то порахували, що три покоління людей стали жертвами травми, тобто їм передались наслідки травмування від нащадків у першому і другому поколіннях, які пережили Голодомор. Страх, інертність, повністю змінена була життєва позиція. Чи вже стерта травма жертви Голодомору в українців?

Андрій Козицький: Ви без сумніву, маєте рацію, що українці зазнали дуже колосального ментального впливу Голодомору. Оксана Пахльовська, підсумовуючи складники травм, які спричинив Голодомор, визначила їх так, що це зовсім інша життєва позиція, мовляв, «робіть, що хочете, тільки не чіпайте нас, залишіть нас у спокої, ми не будемо протестувати, ми не намагаємося скинути вашу владу». Якщо подивитися на поведінку багатьох українців, чи в радянські часи, чи в перші роки Незалежності, на превеликий жаль, бачимо байдужість до політичних справ, відсутність громадянської свідомості.

Можливо, це прозвучить парадоксально, але теперішня російська агресія дозволила українцям почати долати цей комплекс жертви, бо ми бачимо, як Україна зараз захищається. Немає жодного сумніву, що Путін мав ті самі плани, що і Сталін, – знищити українців. Ми пам’ятаємо слова російського диктатора та його оточення про те, що «нема українського народу, українці – це той самий російський народ», що означало, що найбільш запеклих, кого вони називали «бандерівцями», знищимо або змусимо емігрувати, а всі решта стануть частиною російського народу.

Сталін збирався знищити свідомих українців, а решту загнати в єдиний радянський народ. І українці почали боронитися. Українці, на відміну від 1932-1933 років, зараз мають в руках зброю. Українці зараз поводяться всупереч тому, як психологи оцінюють постгеноцидний синдром, коли люди не чинять опору і складають руки. Українці зараз дуже ефективно чинять опір. І, я думаю, нарешті ми маємо шанс подолати цей негативний наслідок, який вклав у психологію багатьох жертв Голодомор 1932-1933 років.

Інна Шугальова: Тривалий час на поколінні зберігався страх влади. Принаймні, коли ми спілкувалися під час експедицій зі свідками, то вони одразу запитували, чи це безпечно говорити, чи не буде ніяких покарань за те, що даватимуть інтерв’ю. Пізніше цей страх минув, люди починають усвідомлювати, що їх не переслідуватимуть через правду. Страху позбавляється і старше покоління. Моя родина, яка з Запоріжжя, пережила Голодомор, і я спостерігала на особистому прикладі, що був страх залишитись без їжі. Старші люди робили великі запаси їжі.

Дуже травматичною для людини була втрата родини. У 1993 році один свідок, який в дитинстві був підкинутий, мати лишила його на вокзалі, розповів, що в 1934 році до окремих сиріт іноді приходили батьки, щоб забрати свою дитину. Просили: «Віддайте мою дитину». Він сказав тоді одну фразу: «Я чекав на свою маму і так і не дочекався». Тобто, людині навіть у його 93 роки було настільки болісно передати емоції втрати рідної людини.

Дітям постійно не вистачало родинного тепла, їх не покидало відчуття страху, навіть якщо вони жили вже у безпечній країні. Закореніле почуття, яке засіло ще в дитинстві, не залишало протягом всього життя, певне духовне сирітство. Дітей у сиротинцях позбавляли емоцій, з них робили нову радянську людину, позбавлену ідентичності, мови, віри. І це, по суті, був гвинтик у механізмі тоталітарного режиму, який створив Сталін і далі продовжували його наступники.

Посттравматичний синдром може виявлятися довгий час. На жаль, мусимо констатувати, що досить тривалий час ми були в тому стані. Зараз йде усвідомлення того, що відбулося.

Фотографія на виставці архівних документів Служби безпеки України про Голодомор-геноцид 1932–1933 років «Розсекречена пам’ять». Київ, листопад 2006 року

– Сталін, Постишев, Косіор – і цей список авторів Голодомору в Україні є значно довший, зауважують дослідники. Росія всі роки намагається заперечити Голодомор в Україні. Головна їхня мета – сказати, що не гинули українці і не вмирали від голоду тільки українці? Хто має відповісти за масове знищення українців в руки Голодомору? І чи реально відновити справедливість за ці злочини, за цей геноцид?

Андрій Козицький: Російський наратив заперечення Голодомору можна було б описати в словах – «нещасний випадок на виробництві». У кінці 80-х років з’явився наратив, який вже визнавав, що був Голод і були жертви, перед тим навіть цього не визнавали, але пояснювали їх тим, що Сталін та його поплічники хотіли в бідній відсталій країні ударними темпами провести колективізацію та індустріалізацію, не розрахували своїх сил, наклались ще непередбачені обставини, різноманітні об’єктивні причини – і стався ось такий «нещасний випадок».

Але голод буцімто був по усій території Радянського Союзу, голодували всі, і він не був скерований проти українців. Один лише момент це заперечує: Україну блокували і з України не дозволяли українцям виїжджати в інші регіони СРСР. Якщо б голод був скрізь однаковий, то щоб українці могли такого розказати поза межами України, що не знали би росіяни, білоруси, представники якихось інших народів? Отож, це справді був геноцид проти українців.

Україна, відновлюючи пам’ять про Голодомор, діє в інтересах усієї Європи. Не секрет, що в ХХ столітті дві найгірші ідеології цього століття – нацизм і комунізм – не були оцінені в однаковий спосіб. Нацизм, який зазнав поразки в Другій світовій війні, покараний, затаврований. У жодній цивілізованій країні світу нацисти не мають ніякого суспільного впливу. Можливо, є в окремій маргінальній групі, але ніхто притомний ні з політиків, ні з громадських діячів не буде виявляти якоїсь симпатії до нацизму чи Гітлера.

Натомість комунізм залишається тією ідеологією, з якою фліртують, навіть виправдовують у цілком респектабельних товариствах. Це глибоко несправедливо, тому що багато людей на Заході вважають, що нацизм – це дуже зле, а комунізм був хорошою ідеєю, тільки втілення нібито не зовсім правильне. Насправді ж вони просто не уявляють собі всього масштабу тих злочинів, які вчинили комуністи, в тому числі в Україні. Тому українці розповідають про Голодомор, наближаючи той час, коли справедливо комунізм буде так само затавровано, як і нацизм.

Чоловік зі зброєю охороняє склади, 1934 рік. Фотографія на документальній виставці «Голодомор 1932–1933 років – геноцид українського народу». Київ, 18 листопада 2008 року

– Пані Шугальова, які паралелі бачите між сучасною війною Росії проти України і Голодомором?

Інна Шугальова: Згідно з Конвенцією ООН від 1948 року щодо запобігання геноциду і покарання за нього, є певний перелік злочинів, які можуть їх кваліфікувати як геноцид. Якщо ми будемо зіставляти минулі історичні події і сучасні, то, на жаль, бачимо примусове вивезення дітей, позбавлення їх говорити рідною мовою, вивезення зерна, як це відбувалося в 1932 році, коли з України, незважаючи на мільйони жертв, зерно експортувалося надзвичайними обсягами. Паралелі є і геноцид не має терміну давності.

Андрій Козицький: Я би додав ще питання наміру. Наміри у Сталіна і в Путіна є цілком аналогічними. Сталін хотів ліквідувати українську самосвідомість, знищити найбільш свідомих українців, які не хотіли ставати гвинтиками радянської імперської машини, а всіх решта використовувати як будівничих своєї великої радянської імперії, а згодом солдатів у війні за поширення комуністичної ідеології у цілому світі. Український народ мав зникнути, а залишки українського народу мали розчинитися в радянському народі.

У Путіна та сама ідея: «українського народу немає, «бандерівців» ми знищимо або примусимо емігрувати, а решта українців, яких ми перевиховуємо, стануть частинкою російського народу і будуть будувати спільну з росіянами та білорусами триєдину слов’янську державу». Я зверну увагу на те, що і Сталіну, і Путіну не подобався український спосіб життя. Спосіб життя українця – це індивідуалізм, особиста ініціатива, що дуже суттєво відрізняє українців від росіян, зокрема російських ідеалів.

Якщо говорити загалом про ідеал українця – ризикну сказати, це свобода і право вибору. У росіян ідеал – це безпека, як вони це називають, або, швидше, контроль, коли замість них думає влада і влада ухвалює всі рішення, а люди відмовляються від права щось вибирати. Росіяни не до кінця розуміють українців, вони дивуються, чому українці не хочуть погодитися з тим їхнім ідеалом, що це «прекрасно, коли буде контроль, і ми захопимо інші країни, і нас буде контролювати влада, а ми будемо контролювати ще когось іншого».

Я думаю, що це якраз найбільша помилка Путіна та його поплічників, що вони потрапили в пастку такого заспокоєння, абсолютно не знаючи українців, вони навіювали собі такі карикатурні уявлення про українців, наче вайлуватих, боягузливих, апатичних. А коли зіштовхнулись з тим, що мають справу з вільнолюбивим народом, який ладний боронити свою свободу, то зрозуміли, що їхні плани зреалізувати вже не вдасться. Однак зараз вони вже не можуть вискочити з цієї пастки, бо і сказати правду своєму російському народу Путін теж не може, бо це був би крах його режиму.

Розкуркулення селянина в селі Удачне Постишевського району Донецької області Павла Маслюка, 1934 рік

– Пане Козицький, чи сучасна війна Росії проти України змінила ставлення українського суспільства до Голодомору? Тисячі і тисячі українців втратили рідних і здоров’я, змушені були покинути рідні міста і села, залишились без даху над головою через російську агресію. Чи по-іншому сьогодні українці почали розуміти питання Голодомору, те, що пережила в минулому Україна?

Андрій Козицький: Без сумніву. Якраз ця війна вперше за усю історію незалежної України створила ситуацію, в якій переважаюча більшість, 93% мешканців України визнає Голодомор актом геноциду і, що найважливіше, без жодних регіональних чи вікових поділів. Якщо раніше, зазвичай на західних теренах чи в центрі України, більший відсоток людей визнавав Голодомор актом геноциду, а на сході чи на півдні таких було менше, то цей відсоток зараз понад 90% скрізь по Україні. Лише 3% громадян України не вважає Голодомор актом геноциду, 4% не має власної думки і їм складно висловитись. Зверну увагу на високий відсоток тих, хто однозначно відповідав: «Так». Таких в 2021 році було 67%, а після початку повномасштабного вторгнення стало 79%.

Відповідь, чому так сталося, досить проста: не метафора, а дослівна констатація факту полягає в тому, що в тих самих кабінетах, в яких планували Голодомор, планували напад на Україну. Кремль не змінився, кабінети ті самі, просто інші люди, але вони так само ненавидять українську державу і так само мріють про той час, коли Україна стане частиною чи то радянської, чи то тепер російської імперії.

Для українців уже немає сумнівів, що ці події були виключно геноцидом і вони були спрямовані на те, щоб знищити українську ідентичність, стерти українську пам’ять, українську історію. Тим не менше, пам’ять не вмирає. І як змогли люди, яким вдалося вижити, передати своїм дітям знання про цей Голодомор, так українці мусять зберігати пам’ять про ті події, доносити правду світові, розповідати про те, що відбувалося в історії.

Фрагмент обкладинки книжки Михайла Вербицького «Найбільший злочин Кремля: запланований штучний голод в Україні 1932–1933 років». Лондон, 1952 рік

– Чи є Голодомор маркером українськості?

Андрій Козицький: Голодомор можна назвати маркером українськості в тому сенсі, якщо людина не визнає факту Голодомору, каже, що його не було, то це ознака, що такий українець, по суті, розписується в тому, що не хоче бути українцем, відмовляється від української ідентичності. Голодомор не може бути символом нації, тому що це негативний символ, а негативні речі все-таки не є настільки інтегруючими, але українці повинні пам’ятати, що головною причиною Голодомору була втрата своєї державності в результаті російської агресії 1917-1921 років.

Якби існувала Українська Народна Республіка, в ній, можливо, були б політичні суперечки, можливо, були б бідні і багаті, були б незадоволені, але українці 100% не стали б знищувати мільйони собі подібних через якісь ідеологічні міркування. Втративши державу, українці пережили таку неймовірну жертву, і це мав би бути головний урок. Треба пам’ятати про Голодомор, щоб ніколи вже не втратити української держави і не потрапити в таку ситуацію, яку би можна було назвати ситуацією жертви.

– Який вислід на розвиток України мав Голодомор? Минає 90 років від того часу.

Андрій Козицький: Кількість українців нині в Україні є приблизно ж такою, як на початку ХХ століття. Між тим, всі великі народи Європи подвоїли свою кількість населення протягом ХХ століття. Один з критеріїв життєздатності народу – це те, що народ збільшує свою чисельність. Під кінець ХХ століття процеси почали змінюватися і в багатих країнах, як Німеччина, Данія чи Британія, народжуваність почала зменшуватися, але до того десятиліттями кількість німців, британців, данців, представників інших народів постійно зростала.

В українців трагедія Голодомору і наступних усіх подій призвела до того, що ті українці, які народжувалися, гинули або ж виїжджали за межі України. Кількість українців у світі збільшилася, але це українці в Канаді, Британії, США, Польщі. І цей наслідок є дуже сумний для України, бо на сучасному етапі війни ми знову бачимо примусову еміграцію мільйонів українських жінок із малими дітьми. Значна частина яких може не повернутися. А це знову поставить питання, що українців в світі стає більше, але в Україні їх стільки ж приблизно, скільки було на початку ХХ століття, 100 років тому.

Інна Шугальова: Голодомор став періодом, коли була зламана українська ідентичність, коли дітям заборонили говорити про Голодомор, про втрату родини, втрати, які були на ментальному рівні, було понівечене здоров’я, надламана психіка, постійне відчуття загрози. Все це, на жаль, зберігалося тривалий час. Голодомор, по суті, став тим початком, який на тривалий час, можливо, призупинив український спротив.

Серед частини суспільства після Голодомору спостерігається певне прагнення сприйняти події, як вони є, пристосуватися під них. Тобто, опір уже на той момент був зламаний. Хоча напередодні Голодомору було понад 4 тисячі виступів проти колективізації, проти розкуркулення. Навіть діти намагалися чинити спротив владі, коли бачили, що роблять з їх батьками. На жаль, після Голодомору це на тривалий час перейшло в таку латентну стадію. Український спротив був вже прихований, і він відкрито не проявлявся.

Українська ідентичність фактично ще до кінця ХХ століття була змінена, деформована. Були нав’язливі спроби здійснити шляхом русифікації і нав’язати той стереотип радянської людини, яка є нерелігійною, а якщо релігійною, то виключно Російської православної церкви, яка говорить російською мовою. Тобто, це були ті русифікаційні стандарти, імперські, тоталітарні, які українське суспільство відчувало на собі досить тривалий час.

Все це, на жаль, формувало покоління, яке дуже довго не ідентифікувало себе як українець. І лише події 1991 року, Революції на граніті, Помаранчевої революції, Революції гідності дали усвідомлення українцям, що вони – українці, що є українська мова, українська віра, українська сила, прагнення протистояти ворогові і самостверджуватися на міжнародній арені.

Автор: Галина Терещук

Джерело: Радіо Свобода