Інтерпол: організація та основи діяльності
Минулого місяця увага всієї світової спільноти була прикута до щорічної сесії Генеральної Асамблеї Інтерполу, на якій, серед іншого, мало б вирішитись питання обрання очільника цієї міжнародної організації. Тоді навколо «крісла» Президента Інтерполу точилась боротьба між двома основними кандидатами: південнокорейцем Кім Чон Яном та росіянином Олександром Прокопчуком. З цього приводу значна кількість представників світового співтовариства висловила стурбованість щодо обрання очільником організації представника авторитарної країни, яка регулярно використовує важелі Інтерполу для політичних переслідувань.
Врешті-решт, зі значною перевагою в кількості голосів перемогу здобув Кім Чон Ян. Проте у зв’язку із цими подіями у багатьох із нас могли виникнути ще чимало запитань. Чи дійсно фігура Президента Інтерполу є настільки впливовою, що здатна змінювати політику всією організації? Яким чином країни-учасниці мають можливість використовувати Інтерпол в політичних цілях? Як відбувається взагалі процес обрання очільника Інтерполу? «Українське право» пропонує знайти відповіді на ці та багато інших запитань в нашій аналітичний статті з тематики Інтерполу, яку ми з огляду на значний обсяг матеріалу, розбили на дві частини.
ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ІНТЕРПОЛУ
Зародження ідеї Інтерполу. Науково-технічний прогрес, бурхливий розвиток торгових відносин, а також прискорення темпів урбанізації великих міст безсумнівно сприяли спрощенню та покращенню життю людей в багатьох сферах, але на межі ХІХ та ХХ ст. це призвело, в тому числі, й до істотного зростання рівня злочинності по всьому світу. Така ситуація змусила тогочасне світове співтовариство замислитись над необхідністю координації зусиль кримінальної поліції різних країн в боротьбі із злочинністю, яка несе в собі загрозу багатьом державам.
Про необхідність такої взаємодії вперше було заявлено на установчих зборах Міжнародного союзу з кримінального права, які відбулись ще у 1889 році. Проте в той час ця ідея, на жаль, не отримала практичного втілення. У подальшому проблеми боротьби із міжнародною злочинністю обговорювались ще на численних конференціях і конгресах: в 1905 р. – в Буенос-Айресі, в 1909 р. – в Мадриді, в 1912 – в Сан-Паулу, в 1913 – в Вашингтоні.
Першим вагомим кроком на шляху створення Інтерполу можна вважати І Міжнародний конгрес кримінальної поліції, який відбувся 14-18 квітня в Монако під патронажем князя Альбера І. На цьому заході представники 14 країн (в тому числі, чиновники органів внутрішніх справ Російської та Австро-Угорської імперій, до складу яких входили на той час українські землі) обговорили питання координації зусиль поліцейських органів різних держав для боротьби із злочинністю. Основними питаннями порядку денного цього Конгресу стали: організація міжнародного обліку криміналістичної інформації й уніфікація процедури екстрадиції.
У зв’язку із цим учасники заходу звернулись до уряду Монако із проханням взяти на себе ініціативу створення в Парижі міжнародних комісій із розроблення уніфікованих стандартів ідентифікації особи, а також заснування єдиного міжнародного бюро ідентифікації міжнародних злочинів. Присутні на Конгресі прийняли рішення провести наступний такий захід через 2 роки в Бухаресті. Проте Перша світова війна стала на заваді цим планам.
Створення організації та започаткування роботи. Питання про міжнародне співробітництво знову набуло актуальності, коли чергова хвиля злочинності захлинула післявоєнну зруйновану Європу. У 1923 році у Відні відбувся вже ІІ Конгрес кримінальної поліції, на якому були присутні делегати з більш ніж 20 країн світу. Результатом цього заходу стало заснування 7 вересня 1923 р. постійно діючої організації в якості допоміжного органу Всесвітнього поліцейського конгресу – Міжнародної комісії кримінальної поліції (МККП) Саме цю дату й можна назвати символічним «днем народження» Інтерполу.
В той же день був прийнятий статут організації. Резиденцією МККП зовсім невипадково був обраний Відень: по-перше, саме в цьому місті зберігалась кримінальна картотека колишньої Австро-Угорської імперії, що займала більшу частину Південно-Східної Європи, а, по-друге, за сприяння тодішнього очільника австрійської поліції Йохана Шобера Австрія погодилась повністю взяти на себе фінансування новоствореної організації на своїй території. Лише у 1930 році МККП почала функціонувати самостійно, а кошти на її утримання стали надходити у вигляді щорічних внесків від країн-учасниць (кожна країна-член на початку мала сплачувати внесок у розмірі 1 швейцарського франка на 10 тис. мешканців).
Комісію очолював президент, першим з яким став заслужено названий «батьком Інтерполу», вищезгаданий голова австрійської поліції Йохан Шобер. Не передбачивши майбутньої узурпації влади, країни-учасниці в 1934 році вирішили, що президентом організації має бути завжди за сумісництвом поліцай-президент Австрії. На допомогу президентові обирався адміністративний комітет. При МККП був також заснований Міжнародний центр боротьби із фальшивомонетництвом, а також створені: у 1924 році – відділ інформації про міжнародних злочинців й міжнародна служба розшуку злочинців, що скриваються; в 1926 р. – відділ міжнародного обліку суспільно небезпечних осіб; в 30х рр. – відділи ідентифікації та поліцейського радіозв’язку. В країнах-учасницях створювались національні поліцейські центри.
З 1930 року було вирішено проводити щорічні зустрічі очільників поліцейських відомств країн-членів МККП. Останній раз така зустріч відбулась у 1938 році в Бухаресті. На той момент Комісія вже налічувала 34 країни-члена. Але того ж року відбувся сумнозвісний «аншлюс» Австрії із гітлерівською Німеччиною й, відповідно, вся документація МККП опинилась в руках нацистського керівництва. Незабаром документи організації були вивезені до Берліну, де використовувались з метою боротьби із країнами, що вже воювали з Німеччиною або з тими, на які Третій Рейх мав намір згодом напасти.
Багато злочинців з картотеки МККП «запрошувались» працювати до спецслужб Рейху. Були навіть створені окремі табори, де фальшивомонетники виготовляли банкноти країн, які протистояли Німеччині. Звичайно, що в таких умовах припинялось будь-яке міжнародне співробітництво в рамках МККП, і фактично Комісія припинила свою діяльність. Хоча формально німецьке керівництво все ж намагалось дотримуватись норм статуту організації. Так, в «нацистський період» існування МККП її главою був обер-фюрер австрійських СС Отто Штайнхель, який очолював в той час поліцію Австрії. Після ж «офіційного» перенесення адміністрації МККП до Берліну у 1940 році очільником МККП став шеф німецької служби безпеки, групенфюрер СС Рейнхард Гейдріх, якого згодом замінив Ернст Кальтербрунер.
Відновлення діяльності Інтерполу після Другої Світової. Після завершення Другої світової війни МККП довелось відроджувати наново, адже більша частина її документації була втрачена. У 1946 році за ініціативою уряду Бельгії був скликаний черговий конгрес в Брюсселі, де було наголошено на необхідності відновлення контактів в рамках Комісії. Новою штаб-квартирою було обрано Париж. Крім цього, були прийняті тимчасові положення про цілі, задачі і принципи діяльності.
Варто відзначити, що оновлена МККП протягом тривалого часу була зареєстрована в ООН як неурядова організація. У 1956 році на 25-ій сесії МККП у Відні прийняли новий статут – Конституцію організації вже під новою назвою, що слугувала абревіатурою телеграфної адреси Комісії – Інтерпол (INTERPOL). Закладені в Конституцію положення дозволили дещо пізніше, у 1971 році, визнати Інтерпол на рівні ООН повноцінною міжурядовою організацією.
З роками кількість країн-учасниць продовжувала неухильно зростати, вдосконалювались технічні можливості організації, збільшувався штат. Як наслідок, організація просто фізично вже «не вміщувалась» в будівлі, яка розташовувалась в передмісті Парижу Сен-Дені. У зв’язку із цим у 1989 році штаб-квартиру Інтерполу було перенесено до новозбудованого ультрасучасного комплексу у французькому Ліоні.
Необхідно зауважити, що СРСР став членом Інтерполу лише 27 вересня 1990 року під час проведення 59-ої сесії Генеральної асамблеї організації в Оттаві. Незалежна Україна ж була прийняти у лави Інтерполу вже у 1992 році. А 25 березня 1993 року Кабінет Міністрів України своєю Постановою № 220 затвердив Положення про Національне центральне бюро Інтерполу. Ця дата, власне, й вважається «днем народженням» Українського бюро організації. На сьогоднішній день Інтерпол нараховує 194 країни-члена, таким чином, перебуваючи на другому місці (після ООН) серед всіх міжурядових організацій за кількістю учасників.
СТРУКТУРА ІНТЕРПОЛУ
Чинна редакція Конституції Інтерполу передбачає наявність у структурі організації шість статутних органів, які пропонуємо більш детально розглянути нижче.
Генеральна Асамблея. Вищим органом Інтерполу є його Генеральна Асамблея, яка складається з делегатів країн-учасниць та збирається шороку, зазвичай восени. При цьому немає документу, який би регламентував кількісний склад делегатів. Водночас слід зважати на статтю 7 Конституції Інтерполу, відповідно до якої країнам-учасницям рекомендується включати до складу своїх делегацій: високопосадовців поліцейських органів своєї держави, посадових осіб, чиї функціональні обов’язки, пов’язані із діяльністю організації (як правило, співробітники Національних центральних бюро), а також спеціалісти з питань, що включені до порядку денного засідань Асамблеї.
Окрім цього, на сесіях Генасамблеї можуть бути присутні представники міжнародних організацій, а також співробітники поліцейських органів країн, які не є членами Інтерполу. Генеральна Асамблея приймає найбільш важливі рішення, що стосуються політики, міжнародного співробітництва, фінансів, методів і планів роботи організації.
Рішення Генасамблеї приймаються простою більшістю голосів країн-учасниць (одна країна – один голос) у формі резолюцій (наприклад, прийняття рекомендацій чи затвердження доповідей) або внесенням до протоколу (наприклад, обрання посадових осіб, затвердження програми діяльності). Лише у виключних випадках, таких як, приміром, внесення змін до Конституції потребується схвалення 2/3 держав-членів. Головуючим на Генеральній Асамблеї є обраний на 4 роки без права повторного обрання Президент Інтерполу, яким з листопада поточного року є південнокореєць Кім Чон Ян.
Виконавчий комітет. Попри свою назву, Виконавчий комітет Інтерполу за своїм функціоналом більш подібний до наглядової ради акціонерного товариства, тобто органу, який забезпечує поточний контроль за діяльністю виконавчих органів. Так, згідно із статтею 22 Конституції Інтерполу, Виконавчий комітет здійснює контроль за рішеннями Генеральної Асамблеї, а також діяльністю Генерального секретаря, готує порядок денний сесій Генеральної Асамблеї, представляє Генасамблеї робочі плани та пропозиції, які вважає за доцільне й виконує інші повноваження, якими Генасамблея може наділити цей орган.
Виконавчий комітет складається з 13 членів (Президента Інтерполу, 3 Віце-президентів, 9 делегатів), які обираються Генасамблеєю на 3 роки (окрім Президента, який обирається на чотирирічний термін). Виконавчий комітет обирається відповідно до принципу справедливого географічного представництва: Президент та 3 Віце-президенти зобов’язані представляти чотири частини світу (Європа, Азія, Америка, Африка), а всі члени Виконкому разом мають бути громадянами різних країн. За Конституцією Виконавчий комітет має збиратись не менше одного разу на рік, проте зазвичай це відбувається три рази: два рази в штаб-квартирі та один – безпосередньо перед черговою сесією Генасамблеї в приймаючій країні.
Генеральний секретаріат. Постійно діючим адміністративним та виконавчим органом Інтерполу є його Генеральний секретаріат. У структурі цього органу налічується значна кількість різноманітних підрозділів декількох рівнів, через, які, власне, Інтерпол і здійснює свої безпосередні функції. Такими підрозділами, зокрема, є канцелярія Генерального секретаря Інтерполу, правова служба, управління стратегічного планування, фінансово-адміністративне управління, управління поліцейського співробітництва, управління інформаційних систем та технологій.
Крім того, Генеральний секретаріат має 7 регіональних офісів в наступних містах: Буенос-Айрес (Аргентина), Яунде (Камерун), Бангкок (Тайланд), Найробі (Кенія), Сан-Сальвадор (Сальвадор), Хараре (Зімбабве), Абіджан (Кот-д’Івуар). Також Генсекретаріат має свої представництва при ООН в Нью-Йорку, при Європейському Союзі – в Брюселі та при Африканському Союзі – в Аддис-Абебі (Ефіопія). Слід відзначити, що структура Генсекретаріату Інтерполу постійно змінюється відповілно до потреб організації.
Генеральний секратаріат очолює Генеральний Секретар Інтерполу, юридично друга (після Президента) посадова особа організації, але фактично – перша, беручи до уваги більш широке коло повноважень структурного органу у його безпосередньому підпорядкуванні. Кандидатура Генсекретаря пропонується Виконавчим комітетом та затверждується Генеральною асамблею терміном на 5 років із можливістю переобрання на необмежену кількість строків, але до досягнення 65річного віку. З 2014 року Генсекретарем організації є німець Юрген Шток.
Національні центральні бюро (НЦБ). Ці органи створюються відповідно до Конституцї Інтерполу та внутрішньодержавного законодавства країн-учасниць задля забезпечення постійної взаємодії поліцейських органів власної країни із Генеральним секратаріатом Інтерполу та правоохороними органами держав-членів. При цьому, попри «подвійний характер» регулювання їх діяльності (документи Інтерполу та національне законодавство), підчас взаємодії із Генеральним секретаріатом організації та правоохоронними органами держав-членів, Національні центральні бюро зобов’зані, в першу чергу, використовувати регламенті документи саме Інтерполу. Згідно із Постановою КМУ № 968 від 13.12.17, в Україні національним центральним бюро Інтерполу виступає Нацполіція.
Радники. Окремим органом, що входить до структури Інтерполу, є також спеціальні радники, що призначаються Виконкомом на трьорічний термін, та, які здійснють наукове консультування організації. Радники обираються серед всесвітньо відомих авторитетних фахівців зі сфер, які предствляють інтерес для Інтерполу.
Комісія з контролю за файлами Інтерполу. Незалежний орган Інтерполу, який здійснює контроль за належним обігом персональних даних відповідно до регламентних документів організації. Також Комісія розроблює рекомендації з питань забезпечення охорони і конфеденційності персональних даних, які перебувають у розпорядженні Інтерполу, здійснює обробку запитів на доступ до файлів організації, приймає скарги щодо незаконності розміщення інформації в базах Інтерполу.
Про основні засади діяльності Інтерполу, процес оголошення в розшук та виклики цієї організації читайте в наступній частині нашої статті…
Автор: Даниїл Шаров, «Українське право»
