Харківська ганьба для російського елітного спецназу в 134-й школі
Фото випускниці в червоній сукні на тлі зруйнованої школи в Харкові завірусилося в соцмережах і потрапило на шпальти світових медіа. Проте багато хто помилково вважав, що будівля була зруйнована російською артилерією. Навіть харків’яни, діти яких училися в цій 134-й школі, під час розмови з hromadske не могли точно згадати, що ж сталося 27 лютого.
Харків’янка Валерія у випускній сукні на фоні зруйнованої школи 134 у Харкові. Фото: мама харків’янки Валерії
Насправді ж події у школі того дня стали ганьбою для російського елітного спецназу, який отаборився в навчальному закладі. В ході багаточасового бою розвідники та десантники армії окупантів були знищені, й це стало одним із ключових боїв під час оборони міста. Після цього російська армія в Харків уже не зайшла.
Про той бій у школі виданню hromadske розповів зі слів одного з учасників — харків’янина Дмитра Олійника. Для нього це був перший бойовий досвід, під час цього він отримав поранення і ледь не втратив ногу.
До війни готувався півтора року
До широкомасштабної війни я готувався 1,5 року. Підготовка тероборони в місті саботувалася, тому ми готувалися окремо. Домовлялися з управлінням поліції, щоб вони нам надали базу для навчання, з Нацгвардією — щоб надали полігон для оволодіння навичками стрільби. Ми щомісяця виїздили, тренувалися, бо знали: щось буде.
З початком боїв за Харків був створений штаб оборони Харківщини, до якого увійшли 30 організацій. Ще «азовці» на чолі з Костею Немічевим сформували підрозділ «Кракен»: спочатку він був у складі тероборони, а згодом — як окремий спецпідрозділ. І я до них приєднався. Для мене це був перший бойовий досвід, бо я не є військовим.
Коли вночі 24 лютого х***о (путін — ред.) сказав про декомунізацію України — я одразу зібрав усі свої речі. Коли почалися обстріли, ми вже зібралися з хлопцями і чекали на «інструмент» для захисту. Того ж дня ми рушили на Північну Салтівку (район Харкова, розташований на півночі міста — ред.).
24-го вранці після артобстрілу почався рух російської піхоти на Харків. Вони наступали зі сторони Циркунів (село в Харківській області — ред.) і дійшли до кільцевої дороги. Там їх зустріла 92-га окрема механізована бригада і добровольці. Росіяни майже увійшли в місто, але там їх відбили. Потім їх відтісняли далі до Циркунів.
А 27-го до міста прорвалася група росіян на десяти «Тиграх» (бронеавтомобіль — ред.) і кількох КАМАЗах. Жителі Харкова почали від самого ранку розміщувати в соцмережах відео з рухом росіян.
Вони прорвалися з боку Олексіївки (житловий масив у північній частині Харкова — ред.) і з боку Лісопарку. У місті колона розділилася, і п’ять «Тигрів» (на відео видно чотири машини окупантів — ред.) їхали вулицею Шевченка. Їх там зупинили.
У школі працювали снайпери
Я з хлопцями тоді був на штабі. Надійшла інформація від розвідки, що на Шевченка відбувається бій, що російські ГРУшники закріпилися в школі. Ми своїм відділенням вирушили туди. На місці побачили порожні «Тигри», дізналися, що розвідники-ГРУшники укріпилися всередині.
Школа була оточена бійцями 92-гої бригади, тероборони, «Кракена», харківського добровольчого формування «Фрайкор» і поліцією. На місці ми скоординувалися з 92-гою. Я всіх знав із «Корду», з 92-гої знав їхнього командира, з «Фрайкора» — командира Георгія Тарасенка (він загинув у березні).
Ми побачили, що до самої школи наші не могли підійти, бо там працювали снайпери. Протягом бою снайпер убив трьох наших. Коли ми приїхали, я ще намагався відтягнути одного пораненого — в нього ще був пульс. Ми його відтягнули, його забрала швидка. Далі снайпер зняв ще двох.
Тоді був хаос, усі стояли. Взяли в кільце школу, стали за будівлями і не знали, що робити. Ніхто не хотів заходити. Ми взяли на себе цю функцію.
Багато хто тоді злякався (штурмувати школу — ред.). От людина — професіонал, а вона боїться висмикнути чеку і кинути гранату, бо не знає: чи вона долетить до цілі, чи поруч впаде. Хтось до цього був готовий, хтось не був. Хтось ухвалює рішення, а хтось боїться.
Я сказав, що беру на себе правий фланг: нам потрібен бронетранспортер, снайпер і кулемет, і ми плануємо заходити. Усі на нас як на дурачків подивилися. Кажуть: добре, ми даємо вам бронетранспортер, снайпер вас прикриє, кулемет теж прикриє. Це все, що нам потрібно було, щоб зайти в школу.
Це були ГРУшники та десантники-професіонали
Чому ми пішли? Якби ніхто нічого не робив, то росіяни реалізували би свої плани. Це ж були не просто якісь строковики, якісь 20-річні хлопці — це були ГРУшники й десантники-професіонали, які знали, що роблять. Вони чекали на підкріплення.
Я робив те, що відчував, я був готовий до цього. І хлопці були готові, вони знали, що треба захищати місто і не дати росіянам можливості зайняти ті чи інші будівлі, щоб вони не укріпилися.
На штурм пішло три групи: нас було дев’ятеро, з десяток військових з 92-гої бригади та 6-7 бійців КОРДу. Загалом десь до тридцяти людей. Росіян у школі теж було до тридцяти.
Ми заходили з боку стадіону. Бронетранспортер розбив бетонні плити паркану, почав стріляти по вікнах. Поки він це робив, ми пройшли стадіон і попід стінкою зайшли на перший поверх.
Коли вибили їх з першого поверху — росіяни почали кидати гранати. Ми ховалися по кабінетах. Потім, я так розумію, у них гранати закінчилися, і ми почали підніматися сходами на другий поверх. Вони відійшли на третій.
Якоїсь миті ми вийшли зі школи: нам сказали це зробити, бо приїхав танк з 92-гої бригади, і він мав ударити. Ми вийшли, а танк поламався і не зміг вистрілити (утім на оприлюдненому відео бою видно, що щонайменше один постріл танк таки зробив, — ред.).
Ми знову зайшли у школу, зрештою витіснили їх на дах. Далі пройти не змогли, бо там були занадто вузькі коридори. І коли зайнялася школа, то ми вийшли з неї і зайняли оборону по колу. Вони почали вистрибувати.
У полон потрапив син керівника ФСБ
Протягом бою наші бійці з 92-гої неодноразово кричали росіянам здаватися. Відповідь була одна: тут, мовляв, ніхто здаватися не буде. Але зрештою в полон таки потрапили двоє росіян — єдині, хто вижив. Як з’ясувалося, одним із них був син керівника ФСБ якогось регіону. Його дуже сильно хотіли обміняти. Я не знаю, що з ним далі сталося. (За повідомленням прокуратури, того дня була відкрита справа по факту посягання на територіальну цілісність України щодо чотирьох російських військовослужбовців: Андрія Клочка, Олександра Столбова, Рената Лушка та Максима Веретєхіна. Останній потрапив у полон саме під час бою за школу. Він фігурує на відео допиту, де представився командиром розвідувального відділення з Пскова — ред.)
Бій за школу тривав з 9-ї ранку до 22-ї години вечора. Тоді ж увечері я отримав поранення: прилетіла якась «ракета» зі школи. Здається, вона влучила у стовп, розірвалася й уламки розлетілися в нас. Нас троє було поранених. Одному пошкодило легені, іншому — голову, мені — стегно.
У Харкові хотіли відрізати ногу
Моє поранення не було смертельним. Мене доставили до лікарні, там витягнули два уламки, один залишили. За 5 днів мене виписали, сказали, що все нормально, мовляв, я можу ходити, уламок сам вийде. Того дня я знову пішов на позиції на Північній Салтівці.
Але вже 11 березня уламок, який залишився, почав рухатися. Почало сильно колоти ногу, я навіть не міг на неї стати. Приїхав до лікарні, мені там порвали артерію (під час операції — ред.), почався некроз. У Харкові хотіли відрізати ногу, але мене вивезли в Київ. У Шалімова (Національний інститут хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова — ред.) провели операцію. Тепер треба проходити реабілітацію, навантажувати ногу. Вірю, що встану і буду ходити.
Зараз з огляду на бій за школу можу сказати: ми виконали те, що мусили. Саме ті дні 24-27 лютого визначили те, чи втримаємо ми Харків. Втримали — завдяки добровольцям, які взяли в руки зброю і почали вибивати ворога. І завдяки 92-й бригаді, яка щільно накривала росіян, намагалася не дати їм рухатися. Вони себе добре проявили.
Автор: Олексій Братущак; hromadske
Tweet
