Як живуть російські військовополонені в українському таборі під захистом міжнародних конвенцій
Центральний табір для російських військовополонених розташований на заході України. Після потрапляння в полон на лінії фронту їх спочатку недовго утримують десь неподалік, потім перевозять до слідчих ізоляторів у найближчих обласних центрах, а після того – етапом до центрального табору.
Напередодні візиту журналістіввидання “Тиждень” туди прибуло «поповнення» – група з 24 полонених. Так само регулярно їх забирають на обмін – майже всі російські полонені хочуть, щоб їх обміняли.
У цьому таборі не утримують українських засуджених – тільки російських окупантів. Контингент різноманітний: так звані «чмобіки», мешканці окупованих територій Донбасу, бійці батальйону «Ахмат», вагнерівці. Останні – переважно колишні зеки. У декого з них є гепатит та ВІЛ. Такі носять розпізнавальні браслети: зі ВІЛ – червоний, з гепатитом – білий.
Коли полонені прибувають до табору, здають свій одяг і отримують тюремну «уніформу», проходять медогляд, їх стрижуть. Тим, в кого погане взуття, можуть навіть дати наші «талани». Один російський офіцер з Мурманська був у «ловах» (гірське взуття Lowa – Ред.). Виникли підозри, що він зняв ці недешеві чоботи з нашого бійця, але той каже, що придбав їх сам. Воює цей офіцер з 2015 року, отримував поранення…
За всю зиму в таборі світло вимикали лише один раз. Але Червоний Хрест вирішив підстрахуватися і привіз великий генератор. Представники ЧХ регулярно – раз на місяць-півтора – відвідують російських полонених, їхній візит може тривати тиждень чи навіть довше. Також полонених постійно відвідують журналісти – як іноземні, так і українські.
У таборі добре обладнана медична частина: є сучасний стоматологічний кабінет, апарат УЗД. Нещодавно привезли новий рентген-апарат, оскільки є полонені з переламами й ампутаціями. У медичній частині працюють хірург, психіатр, терапевти, стоматолог, а за необхідності викликають спеціалістів з обласних лікарень. В окремих палатах лежать полонені з апаратом Ілізарова, з ампутаціями.
У таборі немає камер – полонені живуть у приміщеннях казарменого типу. Там тепло, зроблений досить непоганий ремонт. Коли прибуває нова група, на два тижні вона потрапляє в окреме приміщення – на карантин.
Підйом о шостій ранку, відбій – о десятій вечора. Вісім годин на день солдати й сержанти працюють (згідно з Женевськими конвенціями офіцери можуть не працювати). Хтось на території табору – наприклад, роблять ремонт у новій їдальні. Хтось клеїть сувенірну продукцію – подарункові пакети з видом Львова. У таборі організували повний цикл виробництва садових меблів: зварюють і фарбують каркаси, плетуть пластикову «лозу». Влітку полонені вирощують на городах городину і самі ж потім консервують помідори та огірки.
Готують полонені теж самі, обираючи поміж себе тих, хто вміє куховарити. Порції досить великі. Перше – густий рисовий суп, друге – каша зі шматочком м’яса. А ще вінегрет чи квашена капуста на вибір. Й великий шмат хліба, який вони теж печуть самі. Хліб, до речі, досить смачний.
За свою роботу, згідно з Женевськими конвенціями, полонені отримують платню – близько 30 гривень на день. На ці гроші вони купують цигарки, оплачують додаткові дзвінки додому. Крім того, вони отримують посилки від рідних з Росії через Укрпошту – переважно теплі речі, цигарки і солодощі. Вони можуть писати листи додому через Червоний Хрест.
Кожного дня полонені мають час на відпочинок, а в неділю деякі ходять до церкви. На території табору є невелика греко-католицька церква. Там вони відзначають релігійні свята: Різдво, Великдень. Також вони мають час для перегляду телевізора – зрозуміло, лише українських телеканалів. В ігровій кімнаті є шахи та шашки. Є у таборі й бібліотека: більшість книжок українською, але є й радянські видання російською. Коли тепло, дозволяється грати на спортивному майданчику у футбол.
Майже всі російські полонені розуміють, що їх обміняють – когось раніше, когось пізніше. Тому поводяться дисципліновано. За порушення режиму, до речі, нікого не б’ють – лише змушують присідати.
Досить багато полонених не проти поспілкуватися з журналістами, самі кажуть: «Поговоріть зі мною». Втім, подібні розмови – таке собі задоволення. Більшість ні в чому не розкаюється. На питання, чому прийшли в Україну з війною, більшість відповідає щось на кшталт «Це все політики. Ми – прості люди, мі нічого не знаємо, ні на що не вливаємо. Нам сказали – ми пішли». Але так кажуть мобілізовані. У контрактників дещо відмінна версія: мовляв, пішли воювати за гроші. І всі, звісно ж, водії чи тиловики – ні в кого не стріляли, нікого не вбивали. Хоча серед полонених є й військові злочинці, проти яких порушені кримінальні провадження й наразі триває слідство.
Поводяться військовополонені по-різному. Деякі зухвало кажуть, що Путін мав рацію, напавши на Україну. Хоча молодий росіянин, колишній в’язень, хворий на гепатит та ВІЛ, казав, що дуже перепрошує у всіх українців за цю війну. Втім, наскільки його вибачення щирі, перевірити важко. А згаданий офіцер у дорогих «ловах» узагалі зізнався, що йому вигідно сидіти у нас в полоні, бо він не на війні, а отже його не вб’ють, а після завершення бойових дій він повернеться додому і отримає великі виплати. Дехто намагався говорити з нами українською, як-от чоловік з Ліпєцка. Персонал, до речі, розмовляє з полоненими винятково українською – всі команди вони розуміють.
На головній алеї табору, де щодня проходять полонені росіяни, повісили портрети українських гетьманів. Деякі після обміну потім кажуть, що у такий спосіб їх катували… А втім, виглядає це досить символічно: Путін запевняв їх, що росіяни й українці – один народ, але тепер вони щодня мають проходити під суворими поглядами українських державців.
Умови, в яких перебувають полонені окупанти, можуть видаватись «райськими» – особливо, коли пригадати, якими худими й змарнілими повертаються з російської неволі наші хлопці й дівчата. Не дивно, що українці часто обурюються тим, що ми поводимось з ворогами інакше. Та якщо відкинути емоції, то дотримання Женевських конвенцій – це вагомий аргумент на нашу користь для західних партнерів та союзників України. А врешті, дотримання Україною міжнародних правил – це ще одна ознака, котра відділяє нас від варварського «русского мира».
Автор: МИХАЙЛО СКРИПНИК
Джерело: ТИЖДЕНЬ
Tweet
