Аферисти старого Львова: фальшиві ротмістри, професори і поліцейські
Після Першої світової з’явилося чимало аферистів, які видавали себе за ветеранів, підшукували заможних вдовичок, розповідали їм про бойові подвиги їхніх покійних чоловіків і з успіхом займали спорожніле місце. Попадалися вони лише тоді, коли наважувалися парадувати у військовому мундирі — згадує письменник Юрій Вінниченко на сторінках видання ZBRUC.
Бугумил Чечак з села Устечка в Заліщицькому повіті ще замолоду втратив руку, але не на полі бою, а через випадок. Закінчивши гімназію, марно намагався знайти посаду гувернера, пробував також вивчати філософію у львівському університеті, але коштів на прожиття весь час бракувало.
Одного дня 1930 року він купив мундир ротмістра, і власне це виявилося досконалою інвестицією. Тепер він називав себе ротмістром Чацьким, ветераном польсько-російської війни, хоча ніколи навіть не нюхав пороху. Щоб надати собі більшої поваги, виробив у друкарні військову книжечку, в яку помістив сфабриковану здібним рисувальником печатку 22-го Полку уланів.
Незабаром спритний шахрай здобув симпатію сенатора Попєля, що відкрило йому дорогу в салони, де офіцери, особливо воєнні ветерани, були завжди дорогими гостями. За рекомендацією Попєля знайшов посаду гувернера у графа Адама Стадніцького, а за якийсь час переїхав до Криниці і працював репетитором доньки Ванди Пакубротто, заможної власниці пансіонату «Adela».
Оточений німбом воєнного героя, вродливий «військовий» швидко став улюбленцем місцевих і приїжджих дам, з чого вельми охоче користався.
Одне слово, тішився життям, поки випадково не зустрів полковника Радослава Розтворовського з того ж полку. Здивований офіцер не упізнав в інваліді нікого зі своїх підлеглих, тож звернувся до Міністерства військових справ із запитом про ротмістра Чацького. Там відповіли, що нікого такого нема на військовому обліку. Полковник невідкладно сповістив всі комендатури гарнізону.
А незабаром на фальшивого ротмістра натрапив ад’ютант комендатури Львова ротмістр Юзеф Можджень, який відпочивав у Криниці. Він звернув увагу на те, що ротмістр носить відзнаки в неправильній черговості, а коли виявилося, що «ветеран» не має при собі посвідчення особи і не знає військового права, Можджень збагнув, що має справу з шахраєм.
Ще того самого дня Чечака поліція забрала з вілли «Adela», завдавши паням, які там відпочивали, щирого розпачу. Під час обшуку в кімнаті фальшивого ротмістра знайдено було два комплекти військових мундирів, в тому числі парадовий, 19 підроблених службових посвідчень, дозволи на зброю, а також кілька фальшивих печаток. Незабаром Чечак постав перед судом в Новому Сончі, який засудив його на кількалітнє перебування у в’язниці.
* * * * *
Одним із відчайдушних борців зі злочинністю був Ян Щепанський, який опинився на службі в поліції у самій Варшаві. Швидко завоював авторитет тим, що став безжальним винищувачем злодіїв та грабіжників не лише в столиці, а й в інших воєводствах, особливо в Галичині. Сміливо кидався у вир кримінального світу, відзначився особливими заслугами в переслідуванні небезпечних бандитів. Не боявся ні ножа, ні пістолета. Мав тяжку руку і прав писки з особливим натхненням.
І так він допік кримінальникам, що видали вони на нього вирок смерті. Однак його виконавці не мали щастя, а єдиною втратою, якої зазнав той відважний поліцейський після кількох замахів на його життя, була дірка в службовій шапці.
Злочинці не могли надивуватися його спритності, його глибоким знанням кримінальних звичаїв, а головне гострого і безпомильного нюху. Його особливі заслуги на теренах Галичини свідчили про якийсь глибший зв’язок поліцейського з цією місцевістю. Щоб ото сидячи у Варшаві, мати око аж туди? Це мусило щось означати.
І тоді пішли вони іншим шляхом. Розповсюдили серед своїх його знимку, і раптом з’ясувалося, що під прізвищем Щепанського приховується… звичайний злочинець Симон Каліш зі Львова, якого вже п’ять років безрезультатно розшукувала поліція.
І це була перемога! Лист від «доброзичливця» негайно було відправлено комендантові варшавської поліції. Фальшивого поліцейського викликали на допит, і він зізнався у своїй афері. Водночас заявив, що служба в поліції була для нього своєрідним відкупом давніх провин. Колись серед вкрадених документів він знайшов паспорт якогось Яна Щепанського, і саме цей документ став підставою для створення фальшивої тотожності. Під цим прізвищем дістався до поліції, а потім продовжував кар’єру.
Незважаючи на розкаяння і щирий смуток за скоєні злочини, Каліш постав перед судом, який засудив його на вісім років в’язниці. Вирок скасував апеляційний суд, який замінив вирок на рік в’язниці, водночас зарахувавши фальшивому поліцейському весь період, що він його провів під арештом. Чоловік дякував суду зі сльозами на очах за «людяний вирок».
До поліції він уже повернутися не зміг, але став таки таємним агентом і ще тривалий час помагав у переслідуванні злочинців.
* * * * *
Фальшиві військові і фарбовані чиновники могли наразити своїх жертв найбільше на фінансові втрати, значно гірше могло закінчитися користання порадами фальшивих лікарів, яких теж не бракувало. Шахраї, вдаючи випускників медицини, нишпорили головно на провінції, де доступ до медичних послуг був утруднений. Була це справді поважна проблема, і не тому, що бракувало випускників медичних вузів. Навпаки – згідно з даними статистичного щорічника, з 1939 року в Польщі було 12 917 лікарів. Але тільки 1466 з них мало практику на селі, тоді як на ⅔ населення було сільське.
Лікар у Другій Речі Посполитій був престижною і добре платною професією в місті, а от сільські медики часто мали значні витрати, бо на порядне обладнання лабораторії потрібно було до тисячі золотих, тоді як за приватний візит лікар отримував від 4 до 5 золотих, а в багатьох випадках оплата була у вигляді яєць чи горщика молока.
Отже, медики не горіли до роботи на селі. Цю скрутну ситуацію з успіхом використовували шахраї, підшиваючись під заїжджих докторів. Нікому й на гадку не спадало попросити показати диплом.
Про шахраїв, що продавали спорошковане сіно як «чарівницьке зілля», писала преса в серпні 1939 року. Але спродували не тільки сіно: торгували «наелектризованою променями» водою з-під крана, гарбатою з цілющих трав, а коли пацієнт не міг особисто відвідати лікаря, то й на те знайшлася рада: є, мовляв, спеціалісти, що здатні оздоровити на відстані за допомогою «космічно-магнетично-електричної терапії».
Радянські батяри. Історія кримінального Львова часів СРСР …
* * * * *
Взимку 1934 року у Львові з’явився учений Генрик Ястшембський, який, незважаючи на свій молодий вік, очолював у Віденському університеті кафедру філософії. Але одного гарного ранку перспективний молодий учений вирішив порвати зі своїм вільнодумним минулим і став побожним жидом. Приїхав у Галичину, до осередку хасидизму, і перебував тривалий час у Львові. Тут він почав їздити до цадиків і згодом став їхнім щирим прихильником. Під час довгих диспутів з ними виявив глибоке знання талмуду. Особливою симпатією обдарував його цадик з гори Кальварії, який заопікувався ним і допомагав йому.
Незабаром Генрик запустив собі бороду і пейси, придбав довгий балахон і своєю побожністю дивував усіх учнів цадика. Носив постійно ярмулку, молився годинами і уникав жінок. У хасидських колах його поважали безмірно, і коли він почав натякати, що потребує коштів на утримання, а також на поглиблення знань, йому пообіцяли зібрати кілька тисяч доларів, ба більше – його рекомендували на саму верхівку хасидів.
Слава про віденського професора-хасида покотилася так широко, що потрапила і на шпальти газет. Його незвичайна особа заінтригувала журналістську цікавість, однак професор на контакт не йшов. Журналісти стали копати інтенсивніше, і у вересні 1934 року виявилося, що навернений до хасидизму «професор» є ні хто інший, як віддавна розшукуваний авантурист!
Його фото було рік перед тим розміщене в багатьох львівських газетах із закликом «до всіх, хто володіє про нього якимись звістками або ж був ним ошуканий, сповістити про це за вказаною адресою». Особою, яка подала його фото до газет, була покинута ним дружина Ґуста Ш., львів’янка, донька відомого кантора львівської синагоги.
Отримавши від неї 10 тисяч золотих в рахунок віна, «зразковий» чоловік став із неї знущатися, бажаючи таким чином змусити покинути його. Оскільки це не дало бажаного наслідку, зібрався і зник. Було це через два місяці по шлюбі. Тоді він ще не був професором, а називався Ефраїм Ястшембський і жив на передмісті Варшави.
Але львів’янка виявилася не першою жертвою «пана професора». Його список жертв був незвичайно багатий. Від однієї він, поженихавшись, виманив 100 доларів нібито «в рахунок віна», потім заручився з іншою дівчиною і виманив від неї, знову ж таки «в рахунок віна», 1000 золотих.
Та не всі обдурені дівчата погоджувалися подавати скаргу, не бажаючи компрометувати себе.
Коли його знайшла родина покинутої дружини, він пояснив, що загубив гроші, а далі не може з нею мешкати, бо він… побожний, а вона – ні.
І лиш гучний скандал поклав край аферам «віденського професора».
Автор: Юрій Винничук; Zbruc.eu
