Сексуальне насильство російських окупантів в Україні як воєнний злочин
Повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України не тільки показало міць Збройних сил України, а й проявило справжнє обличчя “другої армії світу”. Армія ґвалтівників і катів, яка принесла смерті, поранення, каліцтва… І сексуальне насильство. Сексуальне насильство різних форм і способів. Під час полону та окупації. Щодо українських військовослужбовців і цивільних осіб.
Попри наявність окремої інформації про сексуальне насильство щодо українських військовополонених, все ж більшість відомих наразі фактів сексуального насильства вчинені російськими військовослужбовцями щодо цивільних осіб. Такі протиправні дії безперечно є воєнними злочинами.
Про те, як правильно кваліфікувати такі факти сексуального насильства в умовах обмеженості національного кримінального законодавства, щоб винні не уникнули відповідальності, читайте у статті Центру прав людини Zmina.
Факти сексуального насильства російських військовослужбовців, які розслідують правоохоронні органи України
Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, завжди характеризується високою прихованістю. Однак за три місяці відбиття повномасштабного вторгнення Російської Федерації уже відомі десятки, якщо не сотні фактів сексуального насильства. За повідомленнями Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини серед постраждалих від сексуального насильства є усі категорії цивільного населення: жінки, чоловіки та діти.
Наразі правоохоронними органами України вже розпочато декілька десятків кримінальних проваджень за фактами зґвалтувань та інших актів сексуального насильства щодо цивільного населення. Більшість злочинів були вчинені російськими військовослужбовцями у Київській, Харківській, Херсонській, Донецькій, Луганській та Запорізькій областях.
Серед потерпілих, з якими вже працюють органи слідства, – жінки всіх вікових категорій: від неповнолітніх дівчат до осіб похилого віку.
Так, наприклад, у ході кримінального провадження доведено факт неодноразового зґвалтування 33-річної жінки на Київщині. Особу підозрюваного, військовослужбовця 15-ї мотострілкової бригади збройних сил Російської Федерації, встановлено. Також встановлено особу ще одного військовослужбовця 30-ї мотострілкової бригади збройних сил Російської Федерації, який, погрожуючи зброєю, зґвалтував двох жінок 26-річного віку на Київщині. Обом злочинцям повідомлено про підозру та оголошено в розшук.
Крім того, серед постраждалих і жінки похилого віку. Правоохоронцями здійснюється досудове розслідування кримінальних проваджень, у яких потерпілими є жінки 60 та 82 років, що зазнали сексуального насильства від російських військовослужбовців на Херсонщині. Постраждалі літнього віку встановлені й у Київській області.
Особливо вразливою в умовах війни є категорія неповнолітніх потерпілих. Випадки вчинення відносно них розпусних дій, фізичного та психологічного насильства, погроз вбивством, зґвалтування досліджуються наразі органами слідства на території Чернігівського, Херсонського, Харківського та Київського регіонів.
Виклики кваліфікації фактів сексуального насильства за статтею 438 ККУ
Усі факти сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, щодо цивільних осіб зареєстровані та розслідуються правоохоронними органами України за статтею 438 Кримінального кодексу України (порушення законів і звичаїв війни). Стаття визначає порушення законів та звичаїв війни як жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, розграбування національних цінностей на окупованій території, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій.
Ця норма є однією із небагатьох у Кримінальному кодексі України, яка визначає відповідальність за вчинення воєнних злочинів, якими, як зазначалось вище, є факти сексуального насильства, пов’язаного з російсько-українським міжнародним збройним конфліктом, щодо цивільного населення України.
На жаль, з погляду кваліфікації зазначених вище фактів сексуального насильства стаття 438 КК України має низку суттєвих недоліків.
Найперше стаття не містить прямої криміналізації конкретних актів сексуального насильства, що не відповідає сучасному підходу до визначення воєнних злочинів шляхом встановлення їхнього переліку, загальний зразок якого міститься у Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Стаття 8 Римського статуту чітко визначає зґвалтування, сексуальне рабство, примусову проституцію, примусову вагітність, примусову стерилізацію, а також будь-які інші форми сексуального насильства відносної тяжкості як складову воєнних злочинів.
Крім того, стаття 438 КК України є бланкетною. Тобто вона не встановлює вичерпний перелік діянь, а відсилає до джерел міжнародного гуманітарного права. В умовах міжнародного збройного конфлікту між Російською Федерацією і Україною такими джерелами, насамперед є Женевські конвенції 1949 року та Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (ДП І).
З одного боку, такий підхід забезпечує широкі можливості для правоохоронних органів кваліфікувати будь-які акти сексуального насильства як інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (далі – інші порушення законів і звичаїв війни).
З іншого боку, така загальність вимагає від учасників процесу розслідування глибоких знань у міжнародному гуманітарному праві, що, на жаль, не завжди є реальністю кадрового потенціалу правоохоронної системи України.
Кваліфікація фактів сексуального насильства як порушень конкретних законів і звичаїв війни
Тож якими порушеннями законів та звичаїв війни є факти сексуального насильства, вчиненого російськими військовослужбовцями щодо цивільного населення України?
Для кращого сприйняття і розуміння норми міжнародного гуманітарного права, які порушуються під час вчинення сексуального насильства, варто розглядати відповідно до категорій цивільного населення, що є постраждалими.
Кваліфікація фактів сексуального насильства, вчиненого російськими військовослужбовцями щодо будь-якої цивільної особи України (чоловіка, жінки, дитини), як і інших порушень законів і звичаїв війни, має здійснюватися у межах загальних норм захисту цивільного населення, які визначаються статтями 27-34 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (ЖК ІV).
Так, стаття 27 ЖК ІV визначає право цивільних осіб за будь-яких обставин на особисту повагу, повагу до своєї честі, право на сім’ю, гуманне ставлення і захист, зокрема від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.
Тобто стаття не тільки забороняє сексуальне насильство рамковими нормами (через право на особисту повагу, повагу до своєї честі, гуманне ставлення), а й прямо забороняє вчинення будь-якого акту насильства, зокрема і сексуального.
Стаття 31 ЖК ІV визначає, що жодний примус фізичного чи морального характеру не може застосовуватися до цивільних осіб, зокрема з метою отримання від них або від третіх осіб якихось відомостей.
Безперечно, сексуальне насильство, що вчиняється російськими військовослужбовцями щодо цивільного населення України, залежно від обставин може бути як фізичним примусом (власне вчинення будь-якого акту сексуального насильства щодо цивільної особи), так і моральним/ психологічним (погроза вчинення сексуального насильства щодо цивільної особи чи членів сім’ї, примус до споглядання акту сексуального насильства, що вчиняється щодо члена сім’ї чи близької особи). Визначальним під час вирішення питання про застосування статті 31 ЖК ІV є наявність у російського військовослужбовця мети отримати від цивільної особи якісь відомості (щодо зв’язку зі Збройними силами України, місця знаходження певних осіб тощо).
Стаття 32 ЖК ІV визначає, що державі забороняється застосовувати будь-які заходи, які можуть завдати фізичних страждань або призвести до знищення осіб, що перебувають під захистом, які є під їхньою владою. Ця заборона поширюється не лише на вбивства, тортури, тілесні покарання, калічення, а й на будь-яке інше брутальне поводження з боку як цивільної, так і військової влади.
Ця норма визначає обов’язок саме держави, а не окремого представника її збройних сил, не вчиняти будь-які з перелічених заходів. Відтак стаття 32 ЖК ІV має бути застосована, якщо підозрюваним у вчиненні перелічених заходів є представник військової влади, зокрема і встановленої на тимчасово окупованих територіях України.
Стаття 33 ЖК ІV визначає, що колективні покарання, так само як і будь-які залякування чи терор, забороняються.
Тобто статтю 33 ЖК ІV потрібно застосовувати у разі наявності факту залякування російськими військовослужбовцями цивільних осіб шляхом погрози вчинити акти сексуального насильства задля отримання інформації або з іншою метою.
Крім того, як зазначалось раніше, в умовах російсько-українського міжнародного збройного конфлікту підлягають застосуванню норми ДП І.
Статтею 75 ДП І визначено, що заборонені й залишатимуться забороненими такі дії: насильство над життям, здоров’ям і фізичним та психічним станом осіб (вбивство, фізичні чи психічні катування, тілесні покарання, каліцтво), знущання над людською гідністю (принижуюче й образливе поводження, примус до проституції чи непристойне посягання в будь-якій його формі), а також погрози вчинити будь-яку із зазначених дій.
Зазначена норма ДП І додатково до проаналізованих вище не допускає вчинення сексуального насильства щодо цивільного населення в межах загальних заборон. Більше того, стаття містить пряму заборону вчинення конкретних актів сексуального насильства (примус до проституції чи непристойне посягання у будь-якій формі). Варто зауважити, що ця норма ДП І чи не єдина, яка забороняє вчинення окремих актів сексуального насильства як щодо жінок, так і щодо чоловіків.
Крім того, статті 147 ЖК ІV та 85 ДП І до серйозних порушень названої Конвенції та Протоколу відносять тортури або нелюдське поводження, якими безперечно можуть бути факти сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом.
Отже, такими є норми основних міжнародних договорів у сфері міжнародного гуманітарного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і які забороняють вчинення сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, щодо усіх категорій цивільного населення: чоловіків, жінок, дітей.
Спеціальний захист жінок і дітей від сексуального насильства
У той же час міжнародне гуманітарне право гарантує спеціальний захист для жінок і дітей. Тому під час кваліфікації фактів сексуального насильства, вчинених російськими військовослужбовцями щодо цивільних жінок і дітей (а саме вони наразі становлять більшість постраждалих), додатково до названих положень підлягають застосуванню спеціальні норми.
Кваліфікація фактів сексуального насильства, вчиненого російськими військовослужбовцями щодо українських жінок, як інших порушень законів і звичаїв війни має здійснюватися з урахуванням положень статті 27 ЖК ІV та статті 76 ДП І. Фактично обидві норми є майже ідентичними та визначають, що жінки користуються особливою повагою і їм забезпечується захист від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема від зґвалтування, примусу до проституції чи будь-яких інших форм непристойних посягань на їхню моральність.
Факти зґвалтування та примусу до проституції українських жінок незалежно від обставин їх вчинення російськими військовослужбовцями є безумовним порушенням положень статті 27 ЖК ІV та статті 76 ДП. Більше того, вимога щодо особливої поваги до жінок та їхнього захисту від будь-якого зазіхання на честь є рамковою, а відтак усі факти сексуального насильства, пов’язаного з російсько-українським міжнародним збройним конфліктом, щодо жінок мають бути кваліфіковані як порушення зазначених норм.
Кваліфікація ж фактів сексуального насильства, вчиненого російськими військовослужбовцями щодо українських дітей, як інших порушень законів і звичаїв війни має здійснюватися з урахуванням положень статті 77 ДП І, яка визначає, що діти користуються особливою повагою, їм забезпечується захист від будь-якого роду непристойних посягань. Безумовно, загальне поняття “непристойні посягання” включає в себе і всі акти сексуального насильства, які наразі російські військовослужбовці вчиняють щодо українських дітей. Тому представники правоохоронних органів під час кваліфікації фактів сексуального насильства щодо дітей як інших порушень законів і звичаїв війни обов’язково мають посилатися на статтю 77 ДП І.
Додатково зазначимо, що спеціальні норми заборони сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, щодо жінок і дітей містяться і у низці договірних джерел міжнародного права прав людини, серед яких Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 року, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року, Декларація про захист жінок і дітей під час надзвичайних ситуацій та збройних конфліктів 1974 року, Конвенція ООН про права дитини 1989 року.
Примітно, що всі вони ратифіковані у встановленому порядку Верховною Радою України. І хоча міжнародне право прав людини не встановлює закони і звичаї війни, зазначені джерела можуть бути використані як додаткова аргументація під час кваліфікації фактів сексуального насильства, пов’язаного з російсько-українським міжнародним збройним конфліктом, щодо жінок і дітей як інших порушень законів і звичаїв війни відповідно до статті 438 КК України.
Як змінювалась ефективність правоохоронних органів щодо злочинів сексуального насильства протягом 8 років конфлікту
Названі норми міжнародного права є імперативними, а відтак обов’язковими до виконання збройними силами як України, так і Російської Федерації. Проаналізовані вище норми міжнародного гуманітарного права (залежно від категорії постраждалих осіб) мають бути враховані представниками правоохоронних органів України під час кваліфікації фактів сексуального насильства, пов’язаного з російсько-українським міжнародним збройним конфліктом, щодо цивільного населення як злочину, передбаченого статтею 438 КК України.
Незважаючи на наявність зазначених вище викликів кваліфікації та розслідування сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, щодо цивільного населення України, за статтею 438 КК України, все ж сьогоднішня діяльність правоохоронних органів щодо цієї категорії воєнних злочинів є більш активною та ефективною, ніж протягом усіх попередніх років збройного конфлікту.
Адже за 8 років збройного конфлікту відсутня будь-яка статистика щодо кваліфікації і розслідування фактів сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Більше того, загалом діяльність щодо кваліфікації та розслідування усіх правопорушень російських військовослужбовців за статтею 438 КК України була достатньо обмеженою. Наприклад, у 2014 році обліковано лише 1 таке кримінальне провадження, у 2015 році – 4, у 2016 році – 6, у 2017 році – 14, у 2018 році – 5, у 2019 році – 12. А кількісні показники судової практики ще нижчі.
Така ситуація опосередковано вказує на те, що найбільш ймовірно факти сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, протягом 2014–2019 років кваліфікувалися як ординарні злочини, переважно за статтями 152 та 153 КК України. Це своєю чергою негативно впливає не тільки на відсутність розуміння реальної кількісної картини, а й на можливості притягнення до відповідальності винних осіб. Адже на відміну від міжнародних злочинів, зокрема і передбачених статтею 438 КК України, для ординарних злочинів діють строки давності, а також до винних осіб може бути застосована амністія.
Утім, поєднання активної діяльності правоохоронних органів України щодо кваліфікації та розслідування фактів сексуального насильства, пов’язаного з російсько-українським міжнародним збройним конфліктом, проти цивільного населення за статтею 438 КК України на національному рівні з діяльністю уповноважених органів (Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду та правоохоронних органів іноземних держав) на міжнародному рівні дає надії сподіватися, що винні військовослужбовці збройних сил Російської Федерації та вище військове і політичне керівництво держави-агресора неодмінно понесуть кримінальну відповідальність.
Автори: Інна Заворотько, аспірант кафедри міжнародного та європейського права Національного університету Києво-Могилянська академія; Катерина Дученко, начальниця Департаменту нагляду за додержанням законів Національною поліцією України та органами, які ведуть боротьбу з організованою та транснаціональною злочинністю, Офіс генерального прокурора; Центр прав людини ZMINA
Tweet
