Командир Bradley про те, як війна виглядає зі знаменитої БМП: «Я називаю її ластівкою»
На війні в Україні використовуються найновіші технології й озброєння, а самі українці вже довели, що є видатними воїнами. Але як зсередини виглядає робота найкращих військових професіоналів світу? Видання Platfor.ma бере участь у проєкті United24 Media «Професія — воїн» та розповідає історію позивного Карацупи із 47-ї окремої механізованої бригади, який є одним із найуспішніших командирів бойової машини піхоти Bradley в Україні. Як виглядають бої із цієї БМП, чим вона вже прославилася, та чому Карацупа вважає, що командир Bradley — це найкраща робота у світі, читайте далі…
І тут повномасштабне вторгнення. Зібрав манатки, знову прийшов у військкомат, мені кажуть: та куди, йдіть додому, у вас же пенсія, друга група інвалідності (кілька років тому Карацупі видалили селезінку. — Platfor.ma). А на наступний день дзвонять: ладно, приходьте.
Попав у Тероборону, але побачив в інтернеті рекламу про формування 47-ї бригади. Коли дали пару днів вихідних, поїхав на співбесіду, а за кілька місяців прийшов наказ, підписаний Валерієм Залужним: явитися до складу 47-ї. І вже там мені одразу запропонували поїхати в Німеччину вчитися на Bradley, бо у мене був досвід служби на БМП і БРДМ.
Після навчання мені особисто було дуже цікаво на ці Bradley глянути в бою. Бо одна справа полігон, а інше — коли по тобі стріляють. І так трапилося, що найперша машина, що йшла у нас в бій, була саме моя.
Перший бій Bradley
Була ніч, ми виступали трьома Bradley. Ще були танк і машина розмінування Wisent. Але все пішло трохи не за планом.
Танчик з протимінними катками одразу вибили. Я порадився з екіпажем — вирішили пробувати далі. Зв’язався з командиром Wisent, кажу: йдемо вперед, я буду прикривати. Тут росіяни почали по нас працювати.
Але вони ще тоді не розуміли, що таке Bradley. Спочатку валили зі стрілкової зброї. Якщо чесно, ми спершу подумали, що дощ почався — бо ніби краплі по машині б’ють. Але подивилися — нє, це кулі. Далі росіяни перейшли на великокаліберні кулемети — теж нічого. Почали з мінометів по нас стріляти. Перші потрапляння — ми трошки занервували. Але бачимо — машині по барабану, нормально їдемо, все працює.
Тут ми зрозуміли, що все озброєння, яке Росія проти нас використовує, нічого зробити не може. Якось бойовий дух піднявся, смілості набралися.
Після цього вриваються ще два наших Bradley і починається, чесно кажучи, такий заміс, що мама не горюй. Росіяни лyпили з усього, що тільки можна: міномети, «Гради», фосфор. Я в кіно такого не бачив, щоб була така щільність вогню.
Увірвалися ми на їхні позиції. А росіяни ж звикли до радянської техніки, що вона кулеметом прострілюється. То були такі артисти, що прямо перед нами вибігали. Один став навпроти Bradley й почав нам в капот стріляти. Ми спеціально дочекалися, щоб він весь короб витратив, бо розуміли, що нам воно до одного місця, а піхоті потім буде легше, якщо у ворога боєкомплекту нема. Ну, він достріляв, і тільки тоді ми його шльопнули.
Інші ховалися. Вони ж не розуміли, що ми й вночі в прилади все бачимо. Навіть цікаво було спостерігати, як із-за кущів ці голови висовуються подивитися, куди ми заходимо. Почали вести туди вогонь — а там, виявляється, стояв міномет. Попали в боєкомплект — вибух був такий, що аж у нашому штабі побачили.
Коли почало світати, нам в машину попадає ПТКР (протитанкова керована ракета. — Platfor.ma). Відкачуємося назад — і підриваємося на міні. Але все працює, механік-водій скидає ззаду рампу, піхота виходить, займає посадку, буквально хвилин за 40 все зачищають. Такий от перший бій Bradley.
Як показує себе техніка
Коли були в Роботиному, то наша піхота раптом знайшла там цивільне населення, яке не виїхало. Це білий день, росіяни на повну луплять ПТКРами й Ланцетами. Але що робити, людей треба рятувати. Двома машинами вриваємося, оперативно забираємо цивільних і своїх поранених. Одна жінка навіть кота за пазухою притягла. Всі не влізають, рампа не закривається. Затягли якусь бабусю аж собі в башту. Це був цирк.
Тим часом по нас починає працювати вже артилерія. Відходимо. Вже майже доїхали — і тут нам в бочину б’є танк. Думаю: ну, все, ані самі не доїхали, ні людей не довезли. Але якимось дивом машина витримує, тільки активну броню позривало. Доїхали до Оріхова, вивантажили людей. Збираємо нову групу — і знову в Роботине за людьми. І так все якось добре пройшло, що за добу всіх вивезли, ще й центральну вулицю зачистили, прапор поставили. Ну а далі нас перекинули сюди, на Авдіївський і Покровський напрямки.
Міни Bradley теж тримає ідеально. Якщо наїжджаєш на одну-дві, то навіть не розумієш, що сталося — просто шльопнуло щось і все. Максимум, якщо не пощастить, може гусеницю зняти. Ми якось це на собі перевірили, причому в особливих масштабах.
Це вже на Авдіївському напрямку було, позиції Гора і Єнот. Їдемо — і тут раптом нас як трухануло, дим піднявся. Механ кричить: «Все, пацани, приїхали». Я вистрибую в якусь воронку, за мною навідник — і прямо у мене над вухом відкриває вогонь з автомата. Я тоді аж прозрів. Мехвод теж вистрибує, з коліна починає стріляти.
Тим часом виходжу по рації на штаб. Вони прям здивувалися: ми все з дрона бачили, думали, вам вже зараз не дуже добре. А ми живі, здорові. За пару хвилин другий Bradley підлетів, забрав нас. Пізніше виявилося, що ми наїхали на цілий мінний шлагбаум — 12 ТМ-ок (радянська протитанкова міна. — Platfor.ma). Це під сотню кілограмів вибухівки, вони там буквально цілий окоп викопали, коли спрацювали. А машина витримала, тільки гусениці позривало.
Bradley зсередини
Коли я вперше сів у Bradley, то мене вразила оптика. Інструктори кажуть: приціл працює на 10 км. Ну, я думаю, що ви мені анекдоти ліпите, не може такого бути. Але там за 8,7 км від нас стояли вітряки. Навівся на них, наближаю — і не можу повірити, як це вони прямо переді мною стоять? Вилізаю з башти, дивлюся — а вітряки прям далеко. Оце було круто.
Загалом з інструкторами дуже пощастило. Хоча на навчаннях я на них сердився. Машина їде, а вони раптом закривають мені триплекси (багатошарове скло для огляду. — Platfor.ma) — і треба в темряві на ходу на дотик все робити в умовах стресу. Але як вже попав назад в Україну, в бій, то зрозумів, для чого все це було. Зараз би зустрів тих інструкторів — розцілував.
На позиції Сокіл була ситуація, що ми з БТР зіткнулися. Ми стріляємо в нього, він стріляє в нас. Тут відмовляє оптика. В інструкції написано, що треба зупинитися і все перезапустити. Але ж це бій, плюс інструктори вчили, що якщо в машині все грамотно, то можна й на ходу. Відкочуємося, перезавантажуємо башту. Росіянину треба віддати належне — сміливий попався. Розумів, що шансів на БТР проти Bradley у нього немає, але повірив у себе, погнався за нами, стріляв щось. Ну, ми тим часом все перезавантажили — і знову в бій. Кацапчику це, звісно, не сподобалося — земля йому бетоном. Але бій був цікавий.
Гармата Bushmaster — це, напевно, снайперська гвинтівка серед гармат. Ми з відстані в кілька кілометрів легко побачимо в приціл теплову сигнатуру людини й попадемо в неї. Комп’ютер все сам прораховує. Балістика змінюється від типу набоїв, тобто ми обираємо, чим будемо працювати, бронебійними або фугасними. Від того Bradley прораховує балістику, як воно буде летіти — і направляє гармату.
Комп’ютер навіть розуміє, коли ціль рухома. Наприклад, якщо БМП їде зліва направо, навідник її тримає, то система це зрозуміє, буде гармату вести трошки на випередження і прораховує швидкість польоту снаряда, щоб він досяг цілі, коли ця БМП буде в тій точці. Гармата сама тримає ціль. Якщо ми її захопили, то все, куди б ми і як не вскочили, система ціль вже не відпустить.
Є три режими стрільби: одиничними, короткими чергами, десь 100 пострілів за хвилину, і швидко — приблизно 200 пострілів за хвилину. Все це перемикається дуже просто, як і вибір боєприпасів. Не треба кудись лізти, щось тягати, все однією кнопкою, займає долі секунди.
Хоча в боєприпасах є недолік. У фугасах стоїть самоліквідація після 3 км польоту. Якби цього не було, цими машинами взагалі можна було б вставати десь у капонірі й ледве не за 10 км вести вогонь. Противник би навіть не розумів, звідки й хто це стріляє.
Проте ми й так до трьох кілометрів із закритих позицій стріляємо — дякувати розвідці на безпілотниках. Вони з пташки підказують всі дані, я виставляю все, стріляю — і попадаю, навіть коли не бачу ціль. Ми так бліндажі розбираємо.
Ще один недолік — це протитанкові ракети TOW. Ними можна стріляти тільки стоячи або на швидкості не більше 5 км/год. І довго вони це роблять, 21 секунду. Плюс керування йде через дріт, може десь зачепитися. Не дуже зручно, хоча вже є новітніші розробки, але нам їх поки не дають.
Та навіть без цього Bradley іноді й з танками себе показує. Було знамените відео, як наша БМП б’ється з розпіареним російським Т-90 «Прорив». Взагалі-то наш 25-й калібр майже нічого танку зробити не може. Але тоді просто фугасами розбили всі їхні приціли, всю оптику, пошкодили керування баштою, та почала хаотично крутитися — все, Т-90 приїхав.
У Bradley навіть є температурний режим. Адже за різної погоди й градусів прилади та озброєння поводяться інакше. Тому машина сама тобі каже: поміняйте температурний режим. Натискаєш диво-кнопку, система повністю переналаштовується і працює, як годинник. У радянській техніці такого, звісно, немає.
Глобально у Bradley один мінус — після неї дуже не хочеться назад в радянські БТР чи БМП. Хай хоч «десять год тюрьми» дають — не піду. Це ж у порівнянні реально металолом. Я не знаю, хто і навіщо їх такими придумав і створив. Єдине, що БТРи трохи швидші. А так шкарабанка шкарабанкою.
Екіпаж
Я з 2014 року на війні, але ніде й ніколи не бачив таких мінних загороджень, як на Запорізькому напрямку. Там просто гектарами все було заміновано. Лишалися тільки певні ділянки, де можна було проїхати. От ми ними й ганяли. Одного разу їдемо там — і раптом відчуття, що кудись летимо. Але живі.
Мехвод каже: щось я нічого не розумію, навколо тільки земля. Я кручу башту — дійсно, чомусь усюди земля. Відкриваю люк, вилажу — і розумію, що ми на дні величезної воронки від авіабомби. Тим часом піхота в десантному відсіку починає нервувати: це що було, чого стоїмо? Відповідаю, щоб не панікували: та все добре, зараз розберемося. А сам думаю: яке добре, схоже, що ми тут назавжди. Але мехвод почав обережно вперед-назад, щоб краї ями обламати. І в певний момент так газує, що Bradley стає аж вертикально. Я вже закриваю очі: зараз на башту як ляжемо. Але ні, в останній момент вилітаємо з воронки. Піхота, щоправда, ззаду вся посипалася, кричать. Я їм кажу: все нормально, трамплін брали.
Екіпаж Bradley — три людини. Задача механіка-водія — щоб всі механізми працювали ідеально. І маршрут знати. Щоб не боявся і слухав мене. Решту йому комп’ютер покаже, бо тут все зроблено так, що машина, по суті, думає за тебе.
Навідник відповідає за те, чим і як стріляти. При цьому навідник і командир мають бути взаємозамінні. Вони сидять поруч і в екстреному випадку краще вміти підміняти один одного. Ще у Bradley є прохід до мехвода, тож, якщо що, ми зможемо пролізти до нього, надати допомогу, сісти на машину й поїхати.
А командир має вміти все. І завжди бути впевненим. Бо ти ж командир не просто бойової машини, ти командир відділення піхоти, яка у тебе ззаду сидить. Якщо буде якась недовіра до командира, то вже діла не буде. Це вже буде базар якийсь.
Американці називають Bradley «бойовим таксі». Не знаю, для мене це машина на всі випадки життя. Піхоту возить туди й назад. Машина евакуації поранених. Боєкомплект привезти, продукти, воду — не питання. Просто як пункт спостереження поставити — взагалі фантастика, особливо вночі з її оптикою. Я не знаю ще машин, які б стільки вміли.
Причому на ній не страшно. Ми іноді заїжджали так, що у нас росіяни майже усюди навколо. Хлопці забирають пораненого, а ці чорти просто отак бігають метрів за 20-30. «Вкладаємо» їх просто, ніхто не париться.
У цій техніці пріоритет — безпека екіпажу. Броня йде в кілька шарів, то навіть якщо «кумулятив» заходить, все розсіюється. Усюди можна пролізти — між механіком-водієм, баштою і десантним відділенням є сполучення, можна витягати один одного, якщо що. Можна вилізати через люки або через рампу. Є автоматична система пожежогасіння: машина сама себе врятує, бо утворює вакуум, нам потім тільки треба подачу повітря включити. У нас якось Ланцет прилетів, то Bradley сам себе погасив. На мені тільки одежа згоріла, трохи лице і руку обпік. А так здорові повернулися і машину пригнали. У Bradley треба бути дуже нещасливою людиною, щоб отримати неприємності.
Наразі головний ворог Bradley — це дрони. Безпілотники не те що знищують машину, але, блін, шкодять дуже. Довго потім ремонтувати.
У нас в підрозділі було навіть, що чотири ПТКРи в машину попали, але Bradley витримала, сама вийшла з бою. Ту конкретну машину вже я потім доконав, коли теж ПТКР прилетів, однак потрапив саме в радіатор, то двигун врешті заглухнув. Але, знову ж таки, — бачите, ми всі живі, здорові. Хоча тоді блиснуло так, що я думав — все, кінець. Якби мехвод до мене не обізвався в шоломофон, я б так і думав, що помер.
А самі ми вже кинули рахувати, скільки кого і чого знищили. Це точно десятки одиниць техніки. Яка найжаданіша ціль? Ну, я залюбки по Кремлю гехнув би. З усього, що тільки можна. А так — не знаю, в принципі, легше сказати, що ми ще не підбивали. Вертоліт хотілося б. Але навіть для Bradley це складно.
Що буду робити після перемоги? Полювання, рибалка, онуки. Я ж взагалі-то на пенсії вже. Може буду щось будувати. Бо нудно вдома сидіти.
Командир Bradley — це реально найкраща робота у світі. Коли я в цій машині навіть на бойове задання їду, то не боюся. Я впевнений у техніці, я на 100% знаю, що задача буде виконана. І мені в ній ну просто комфортно. Я машину називаю ластівкою. Єдине що… от би сюди ще кондиціонер!
Автор: Юрій Марченко
Джерело: Platfor.ma